Громадівський рух 1860 рр. Хлопоманство

1.

Ліснохлібичинський ліцей
Вчитель історії
Харук В. Р.

2.

1. Як розпочався громадівський рух у
підросійській Україні.
2. Діяльність В. Антоновича та хлопоманів.
3. Як розгорталося Польське повстання
1863-1864 рр.
4. Як влада реагувала на активізацію
українського національного руху. Що
передбачав Валуєвський циркуляр.

3.

національний громадський рух в Україні наприкінці
1850 – 1890-х років, зосереджений на розвитку української науки, освіти та культури.
народницько – культурна течія української інтелігенції на
Правобережній Україні 50 – 60-х років ХІХ ст., яка
прагнула зближення із народом.
таємне розпорядження міністра внутрішніх справ
Російської імперії Петра Валуєва про заборону друкування книг „малоросійською” (тобто українською) мовою.

4.

Громадівський рух
в Україні

5.

Карикатура на диспут між Миколою
Костомаровим і російським істориком
Михайлом Погодіним про походження Русі
На межі 1850—1860-х років в Україні з
новою силою завирувало національне
громадське життя, яке отримало назву
громадівський рух. Засновниками руху
стали члени Кирило-Мефодіївського
братства.
Відбувши покарання, наприкінці 1850
років вони почали збиратися в Петербурзі, де, на відміну від провінцій,
поліцейський режим трохи пом’якшав.
У північній російській столиці знову
зустрілися Т. Шевченко, П. Куліш,
М. Костомаров, М. Білозерський та інші
українські діячі.
У другій половині 1859 р. вони заснували українське товариство «Громада»
Нове товариство значно відійшло від
тих завдань, які ставило перед собою
Кирило-Мефодіївське братство.
Громадівці відмовилися від широких
і неосяжних політичних планів і мрій.
Усю свою енергію вони спрямували на
відродження народної свідомості, яка,
за висловом М. Костомарова, «помирала під московським батогом і санктпетербурзьким багнетом».

6.

7.

Володимир Антонович
1834 – 1908
Обравши українську долю, натхненні
ідеями
петербурзької
«Громади»,
хлопомани на чолі з В. Антоновичем
1861 р. заснували київську «Громаду».
Того ж року виникла «Громада» в
Полтаві, згодом — у Харкові, Одесі,
Чернігові, Єлисаветграді. Постійного
членства, програми й статутів громади
не мали. У них об’єднувалися по кілька
десятків (у Києві майже 300 осіб)
викладачів, студентів, діячів науки й
культури.
Першочерговою справою громадівці
вважали освіту, завдяки якій «народ
усвідомить власні потреби й зуміє
задовольнити їх». Вони розпочали
створення недільних шкіл і бібліотек.
Школи призначалися для ремісничої
молоді,
неписьменних
міщан
і
робітників. Навчання здійснювалось
українською мовою в приміщеннях шкіл,
гімназій і навіть у Київському
університеті.

8.

9.

10.

11.

12.

Хлопоманство
в Україні

13.

Наприкінці 1850-х років на Правобережній Україні під впливом
західноєвропейських ідей серед студентів Київського університету
сформувалася народницько – культурницька течія хлопоманів. Члени
течії належали до польських чи сполонізованих українських шляхетських родин.
За прихильність до селян (польськ. — хлопів) за рухом закріпилася
назва хлопоманство. Серед його засновників були економіст
Т. Рильський, етнограф Б. Познанський, мовознавці К. Михальчук і
П. Житецький, етнограф і фольклорист П. Чубинський та ін. Навколо них
на початку 1860-х років гуртувалося 200-300 молодих людей.
Натхненником хлопоманів став історик Володимир Антонович (1834—
1908), який визначив програму руху.

14.

15.

Хлопомани вважали, що свої демократичні переконання на теренах
України можна реалізувати лише ідентифікуючи власну національну
спільність із місцевою українською людністю – селянством. Вони
певний час намагалися переконати в тому ж польську студентську
громаду, до якої самі належали.
Хлопомани ставили своїм завданням добровільне служіння своїм
учорашнім „слугам”, підняття освітньо – культурного рівня селянства
та його громадської свідомості.
Хлопоманські настрої певної частини студентства дедалі бвльше
загострювали національне питання. Зближаючись із українським
селянством, виявляючи до нього симпатію, співчуття, а далі й
захоплюючись його культурою, світоглядними переконаннями,
морально – етичними цінностями тощо, воно не могло одночасно
лишатися прихильниками польського національного інтересу.
Українське хлопоманство, пов`язане з українофільством, формувало
із хлопоманів українських націоналістів, які мають громадянськість
(готовність до утвердження національних інтересів свого народу).
Значна
частина
вихованої
на
польській
культурі
молоді,
відмовляючись від аристократичних привілеїв цілком закономірно
зрікалася тієї самої польської культури і водночас проявляла себе
українською національною елітою.

16.

Польське повстання 1863 – 1864 рр.
на Правобережній Україні

17.

18.

На розвиток громадівського руху суттєво вплинуло польське визвольне
повстання
1863—1864
рр.
проти
панування царської Росії в Королівстві
Польському,
Литві,
Білорусі
та
Правобережній Україні.
Повстання розпочалося в січні 1863 р.
нападами повстанських загонів на
російські гарнізони. У Польщі тривала
справжня партизанська війна.
В Україні Польське повстання не
знайшло підтримки. Майже 300 тис.
селян добровільно боролися з польськими повстанцями. Підтримати це
повстання для української інтелігенції
означало боротися за заміну російського панування на польське, адже польські землевласники відверто зневажали
й жорстоко експлуатували українське
селянство.
До травня 1864 р. Росія за допомогою
Австрії і Пруссії придушила повстання.

19.

Валуєвський циркуляр
1863 р.

20.

З початком польсько-шляхетського визвольного повстання на початку 1863 р.
наступ на громадівський рух посилився. Російські реакціонери здійняли галас
з приводу «негайного приборкання» українського національного руху, поки він
не призвів до українського визвольного повстання на кшталт польського.
Піком цієї істерії став циркуляр імперського міністра внутрішніх справ Петра
Валуєва, виданий 18 липня 1863 р. Розісланий в усі українські губернії,
циркуляр заборонив використання української мови в шкільному навчанні, при
друкуванні шкільних підручників, наукових, освітніх і релігійних книжок,
оскільки «ніякого “малороссийского язика” не було, немає й бути не може», —
запевняв міністр-шовініст.

21.

На початку 1870-х років режим самодержавства дещо пом’якшився, і київська
«Громада» відновила діяльність. Вона отримала назву «Стара громада», бо до її складу
ввійшли переважно громадівці 1860-х років — люди зрілого віку. Гурток об’єднував до
50 осіб — представників інтелектуальної еліти, людей із високим моральним
авторитетом. Це були визначні вчені й письменники, зокрема: В. Антонович, П.
Житецький, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Лисенко, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький,
М. Драгоманов, О. Русов, М. Зібер, С. Подолинський.
Першочергового значення «Стара громада» надавала розвитку культури й науки, які б
допомогли створити надійний фундамент для майбутньої відродженої України. У січні
1873 р. частина старогромадівців увійшла до складу Історичного товариства Нестора
Літописця, створеного на базі історико-філологічного факультету Київського
університету.
Стара громада – організація української іноелігенції в Києві, яка
займалася громадською, культурною
та просвітницькою діяльністю.
Діяла до 1876 р., коли була
заборонена Емським указом.
Стара громада
кін. 1860 - поч. 1870-х років

22.

Друга половина XIX ст. як у Європі, так і в Україні характеризувалася
організаційним оформленням і виробленням ідейних засад визвольних рухів,
що виникли у першій половині XIX ст.
Загальна лібералізація Російської імперії на початку 60-х рр. XIX. ст. дала
поштовх до розгортання нової хвилі українського руху. Він розвивався у формі
громад, які займалися культурницькою діяльністю й існували легально.
Лідером громадівського руху цього періоду був В. Антонович.
Відродження національного руху було тісно пов’язане зі створенням журналу
«Основа».
Громади намагалися організувати просвіту народу рідною мовою.
На початку 60-х рр. XIX ст. серед нащадків польської та спольщеної шляхти
Правобережжя відокремилася група студентів на чолі з В. Антоновичем, яких
називали хлопоманами, хоча самі вони називали себе українофілами. Свою
кінцеву стратегічну мету вони вбачали в ліквідації царату, кріпацтва, а також
у встановленні демократичної республіки на засадах добровільного співжиття
росіян, українців і поляків.
Побоювання правлячих кіл Російської імперії нового «мазепинства»
спричинило появу Валуєвського циркуляра і розгром українського
національного руху.