Зовнішньополітична діяльність Гетьманату П. Скоропадського

1.

Зовнішньополітична
діяльність Гетьманату
П. Скоропадського

2.

Гетьманат
29 квітня 1918 році відбувся так званий
гетьманський переворот, коли до влади в
Україні прийшов генерал Павло
Скоропадський. Проголошення гетьманату
ніби стало апеляцією до давніх українських
традицій.

3.

Початок зовнішньополітичної
діяльності
Незважаючи на скрутне становище, гетьман береться за рішучу державотворчу діяльність у
зовнішньополітичній царині. З 3 по 20 травня 1918 р. міністром закордонних справ призначають соратника
гетьмана, члена Української народної громади Миколу Василснка. Нетривалий термін перебування на посаді
міністра, як це не парадоксально, не завадив Василенкові закласти основи стратегії розвитку
зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави за весь час правління гетьмана.
На перший погляд видається доволі дивною німецька орієнтація уряду гетьмана, адже він не міг не розуміти
слабкості німецької позиції та й, врешті, передбачити результат Першої світової війни для держав австронімецького блоку.
Водночас М. Василенко керувався у цьому питанні думкою про те, що Українська Держава, вийшовши з війни,
зважаючи на непевне становище Німеччини, не потрапить під її протекторат, і цим, як це не парадоксально,
зможе зберегти незалежність Української Держави.
На користь такого твердження свідчить весь подальший перебіг зовнішньополітичної діяльності українського
уряду. "Ми зберегли б Україну від більшовиків, ніяк не торкаючись інтересів Антанти і не втягуючись у
німецький мішок. Саме усвідомлення, що німці не можуть перемогти у світовій війні й диктувало нам
можливість розмовляти з ними для врятування краю від загибелі'*, — писав у своїх спогадах на оправдання
"німецької" політики П. Скоропадський.

4.

На час керівництва М. Василенка припадає
активний розвиток зовнішньополітичної служби
держави. Уряд опікувався підготовкою
національних дипломатичних кадрів. З весни
1918 р. почали діяти 10-тижневі курси
консульських працівників з осіб із вищою
юридичною та економічною освітою. Довкола
Української Держави виникало досить непросте
становище, котре вимагало рішучих дій. Одразу
було зроблено декілька кроків із налагодження
відносин із нейтральними державами, ведучи
переговори з Голландією, Данією, Італією, Іраном,
Іспанією, Швейцарією та Швецією.

5.

20 травня 1918 р. керівником Міністерства закордонних справ Української Держави призначають
Дмитра Дорошенка, відомого історика, політичного та громадського діяча. Перед новим міністром
виникло непросте завдання реорганізації та реформування міністерства, наповнення його діяльності
реальним змістом.
Цю державну структуру було поповнено високопрофесійними кадрами. Також зміцнювався кадровий
потенціал закордонних представництв.
Єдиний Загальний департамент міністерства було поділено на два: Загальний та Департамент
чужоземних зносин. Також створено Канцелярію міністерства. Структурна та кадрова реорганізація
була затвердженою па законодавчому рівні. Так, 14 червня 1918 р. Законом Ради міністрів було
затверджено штати дипломатичних представництв Української Держави, а Законом від 17 серпня
цього ж року — штат Міністерства закордонних справ. При цьому варто зазначити, що жодних
коректив у подані міністром Дорошенком пропозиції внесено не було, що свідчить про абсолютну довіру
до псрсони міністра та його діяльності. Основним критерієм прийняття на дипломатичну роботу був
професіоналізм особи, а не її ідеологічна чи політична заангажованість. Так до дипломатичної роботи
залучалося широке коло фахівців, необтяжених проблемами політичного вибору. При міністерстві було
створено штат радників із відомих діячів громадського руху та науки, які залучалися до ухвалення
зовнішньополітичних рішень та розробки стратегії зовнішньополітичної діяльності Української
Держави. Серед них на особливу увагу заслуговують О. Шульгин, М. Славинський, К. Цегельський та інші.
Така бурхлива діяльність доволі швидко увінчалась успіхом. У Києві та інших містах Української Держави
відкривається низка дипломатичних представництв іноземних держав різних типів.

6.

Уряд прагнув досягти досягти міжнародного визнання і робив кроки, що були
спрямовані на розширення взаємовідносин передусім із нейтральними державами,
що були представлені численними консульськими установами в різних містах
України поряд із консульствами Німеччини та Австро-Угорщини. В архіві
зберігається документ Канцелярії Міністерства закордонних справ Української
Держави, в якому перелічені консульські установи іноземних держав, розташовані на
території України в часи Гетьманату, він свідчить про функціонування та
діяльність в Українській Державі 64 консульських установ 19-ти держав (Антанти,
Четверного союзу, нейтральних), серед них 9 Генеральних консульств, 20
Консульств, 26 віце-консульств і 9 консульських агентств.

7.

За умовами Брестського договору, Росія зобов'язувалася укласти мир з
Україною. Рада міністрів УНР квапила Радянський уряд Росії,
надіславши ще ЗО березня 1918 р. ноту з пропозицією негайно розпочати
переговори. Раднарком уже 3 квітня надіслав відповідь, пропонуючи
через день приступити до дискусії в Смоленську. Але обставини
склалися так, що лише 10 травня у Києві було відкрито перше засідання
переговорів між Україною та Росією, коли до Києва прибула урядова
делегація РСФРР на чолі з X. Раковським та його заступником Д.
Мануїльським. Делегація була доволі представницька, а до її складу
входило понад 20 осіб. Делегацію Української Держави очолив професор
С. Шелухин, заступниками якого почергово були І. Кистяківський та П.
Стебницький. Обговоренню на переговорах підлягала низка життєво
важливих для обох країн питань: припинення військових дій,
встановлення демаркаційних ліній та визначення кордону, фінанси,
транспорт, поштові зв'язки, питання обміну військовополоненими
тощо.

8.

Переговори минали повільно. Було враження, що Росія навмисне зволікає з укладенням угоди. Вже тоді
виявилась, нехай і поверхово, "українськість" уряду УНР. Адже, незважаючи на знання більшістю
учасників переговорного процесу російської, а багатьма й української мов, переговори провадилися через
перекладачів, як і належить між незалежними державами. Кожне питання довго обговорювалося,
оголошувалося безліч взаємних претензій. Здавалося, що переговори заходять у безвихідь. Незважаючи на
це, 12 червня 1918 р. російсько- український договір про перемир'я було підписано. За його умовами,
військові дії припиняли обидві сторони й встановлювали демаркаційну лінію, яка розмежовувала військові
формування на відстані 10 кілометрів. Цим було полегшено повернення громадян на батьківщину,
провадився обмін полоненими. Це відкривало можливість для подальших мирних переговорів, які тривали
й далі, але помітних результатів більше не давали. Тим часом було вчинено замахи на німецького посла
Мірбаха в Москві (6 липня), головнокомандувача окупаційними військами в Україні фельдмаршала
Айхгорна (ЗО липня). Вони не могли не внести напруженості в переговори. Останнє засідання відбулося 7
жовтня 1918 р.

9.

Відносини з Австро-Угорщиною
Доволі напруженими залишалися відносини з Австро-Угорщиною. Вона відмовилася ратифікувати
Брестський мир через незгоду з вирішенням питання про Галичину та інші землі, які вона бачила
польськими. Під впливом польських політичних сил Австро-Угорщина скасувала таємні статті
договору щодо утворення коронного краю з Галичини та Буковини й навіть намагалася віддати
полякам Холмщину, котру вважали українською.
Водночас, потерпаючи від неврожаю та голоду, союзники наполягали на збільшенні поставок з
України сировини й продовольства. І гетьман погодився на вивезення до Німеччини та АвстроУгорщини 11 млн пудів худоби живою вагою, 300 тис. овець, 1 млн гусей і стільки ж іншої птиці, 400
тис. пудів сала, 600 тис. пудів масла й сиру, 2300 вагонів яєць, 20 % спирту виробництва 1918—1919
рр. Крім того, мали вивозити 11 тисяч вагонів спеціальних сортів дерева, 750 тис. пудів прядива, 38,5
тис. пудів залізної руди, 1 млн штук сирих шкір, 250 тис. пудів тютюну тощо.

10.

Питання з новоутвореними
державами та Кримом
А з новоутвореними державами на території колишньої Російської імперії, зокрема, Фінляндією,
Литвою, Грузією, Кримом, Всевеликим Військом Донським, Кубаньською Радою, Румунією,
Польщею, Білоруською Народною Республікою, Сибірським обласним урядом, з їхніми
урядами двосторонні зносини налагоджувалися дещо легше, адже їх об'єднувала спільна ідея
визволення та унезалежнення. Водночас установлення відносин Української Держави зі сусідами
не завжди було безхмарним.
Не минув увагою гетьманський уряд і проблему півдня України, зокрема, проблему Криму.
Питання стосувалося територіальної приналежності природної в географічному значенні
півострова до української території. Специфіка полягала в тому, що Кримом цікавилася не
лише Україна, а й німецька та радянська дипломатії, які провадили складну політичну гру
довкола майбутнього статусу цього стратегічно важливого півострова.
Не гаючи часу, гетьманський уряд уже 12 червня 1918 р. вручає німецькому послові в Києві ноту з
вимогою приєднання Криму до України. Водночас, міністерство звертається з аналогічною
вимогою до уряду Криму, на що отримує рішучу відмову, оскільки більшість татарської владної
еліти, що стала осередком формування політичної влади на півострові, висловила бажання
щодо незалежності Криму. У відповідь на такі заяви український уряд переводить стосунки з
кримським урядом на ринкові відносини. Постачання хліба, зерна, сировини й енергоносіїв
здійснюється на паритетних засадах за світовими, а не за внутрішніми цінами. Після аргументів
економічного характеру, що виявили природній зв'язок України й Криму, кримська влада сіла за
стіл переговорів. Вони розпочалися 5 жовтня в Києві. Але ці переговори були малоефективними,
бо позиції сторін не збігалися. Кримський уряд наполягав на федерації при збереженні
державної самостійності Криму, Україна ж погоджувалася падати Кримові лише автономію. Ці
переговори були перервані кардинальними змінами, що стрімко поширювалися в Європі та
світі.

11.

Чимало проблем зовнішньополітичного характеру змушували українську дипломатію шукати виходу,
звертаючись до офіційних державних установ у Берліні. До німецької столиці з метою зміцнення
відносин Німеччини з Україною здійснили офіційні візити Голова кабінету міністрів Ф. Лизогуб і сам
гетьман. Було це між 3 та 17 вереспям 1918 р.
Загалом поїздки лідерів Української Держави до Німеччини мали позитивні наслідки. Після візиту до
Берліна прем'єра Ф. Лизогуба Німеччина визнала право Україии на Крим, а вересневий візит Гетьмана
вирішив питання про передапия Україні частини Чорноморського флоту.