Кримінальне процесуальне доказування

1.

Кримінальне процесуальне доказування

2.

Поняття та мета доказування
Кримінальне процесуальне доказування – це
регламентована кримінальним
процесуальним законодавством
діяльність сторін кримінального
провадження зі збирання, перевірки і
оцінки доказів (ч. 2 ст. 91 КПК),
формування на їх підставі власних
правових позицій
Правова природа доказування - це
пізнавальна діяльність, внаслідок якої
формується суб’єктивний образ
об’єктивної дійсності.
В процесуальній науці доказування
прийнято розрізняти у вузькому та
широкому сенсі. У вузькому сенсі
доказування – це обґрунтування тези,
яка висувається, тобто йдеться про
логічну, розумову діяльність. У
широкому сенсі доказування – це
врегульована законом діяльність
певних суб’єктів, сутність якої полягає
у збиранні, перевірці та оцінці доказів.
Тобто йдеться вже як про логічну,
розумову діяльність, так і про
практичну діяльність.
Мета кримінального процесуального
доказування – встановлення обставин,
що мають значення для
кримінального провадження (ч. 2 ст.
91 КПК)

3.

Предмет доказування – ст. 91 КПК (загальний)
Предмет доказування – це коло
визначених кримінальним
процесуальним законом та розсудом
суб’єкта доказування обставин, які
потрібно встановити в кожному
кримінальному провадженні, і які
мають правове значення для
кримінального провадження
Якщо метою доказування є
встановлення обставин кримінального
правопорушення, то предмет
доказування визначає які саме обставини
мають бути встановлені

4.

Види предмета доказування
Загальний предмет доказування – це сукупність закріплених у законі обставин, на які має бути
спрямоване кримінальне процесуальне доказування (ст. 91 КПК).
Родовий предмет доказування – це сукупність обставин, пов’язаних із вчиненням таких же
або подібних кримінальних правопорушень (об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт,
суб’єктивна сторона конкретних складів кримінальних правопорушень).
Спеціальний предмет доказування – це коло обставин, пов’язаних із вчиненням кримінальних
правопорушень, характер яких залежить від певного провадження (провадження щодо
неповнолітніх – ст. 485 КПК доповнює ст. 91 КПК; провадження щодо застосування
примусових заходів медичного характеру – ст. 505 КПК замінює ст. 91 КПК).
Безпосередній предмет доказування – це сукупність обставин, які належить встановити у
кримінальному провадженні щодо конкретного кримінального правопорушення
(індивідуальні обставини вчинення конкретного кримінального правопорушення).

5.

Предмет доказування включає кримінально-правовий, кримінальний процесуальний
і цивільно-правовий елементи
Кримінально-правовий елемент предмету доказування утворюють обставини,
встановлення яких дозволяє дати правильну юридичну кваліфікацію певного діяння як
кримінального правопорушення і призначити справедливе покарання. До них належать (ст.
91 КПК):
• подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення
кримінального правопорушення);
винуватість обвинуваченого у вчиненні КП, форма вини, мотив і мета вчинення КП;
обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого КП, характеризують особу
обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну
відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;
обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або
покарання;
обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб заходів
кримінально-правового характеру.

6.

Цивільно-правовий елемент предмету доказування визначається обставинами,
пов’язаними із заявленим цивільним позовом та можливою конфіскацією чи
спеціальною конфіскацією майна обвинуваченого. До них належать:
• вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також
розмір процесуальних витрат;
• обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які
підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення КП
та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися)
для схиляння особи до вчинення КП, фінансування та/або матеріального
забезпечення КП чи винагороди за його вчинення, або є предметом КП, у
тому числі пов’язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені,
пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення КП.

7.

Кримінальний процесуальний елемент предмету доказування – це ті обставини,
доказування яких є необхідним для вирішення поточних питань кримінального
провадження, зокрема:
• обставини, які визначаються в законі як підстави прийняття певних
процесуальних рішень як за результатами певного обсягу діяльності
(рішення про застосування запобіжного заходу), так і для здійснення
окремих дій (наприклад, проведення обшуку, огляду житла чи іншого
володіння, негласних слідчих (розшукових) дій);
• самі докази, коли йдеться про доказування їх належності та
допустимості – ч. 2 ст. 92 КПК.

8.

Постанова колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду
Верховного Суду від 29 січня 2019 року, справа №
761/20890/15-к
(https://reyestr.court.gov.ua/Review/91338020)
Очевидно, що предмет доказування в конкретному кримінальному провадженні, тобто
сукупність передбачених кримінальним процесуальним законом обставин,
встановлення яких необхідно для вирішення кримінального провадження, залежить
від того, у вчиненні якого саме кримінального правопорушення обвинувачується
особа, оскільки кримінальні правопорушення різняться за об`єктом, об`єктивною
та суб`єктивною сторонами, суб`єктом. Пред`являючи особі обвинувачення у
вчиненні конкретного кримінального правопорушення з кваліфікацією її дій за статтею
(частиною статті) Кримінального кодексу, сторона обвинувачення фактично визначає,
які обставини вона буде доводити перед судом.

9.

Постанова колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду
Верховного Суду від 30 січня 2019 р., справа № 757/30683/16-к
(https://reyestr.court.gov.ua/Review/79601162)
Як засвідчує судова практика, доказування суб'єктивної сторони досить часто
ґрунтується не на основі одного чи кількох прямих доказів, а на аналізі саме
сукупності всіх доказів, які вказують на характер дій обвинуваченого, спосіб
вчинення суспільно небезпечного діяння, обстановку, в якій діяла відповідна особа,
тощо, на підставі чого й робиться висновок про доведеність поза розумним сумнівом
або недоведеність (згідно з цим стандартом доказування) таких елементів суб'єктивної
сторони злочину, як умисел чи наявність певної спеціальної мети.

10.

Постанова колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 11 травня 2021 року,
справа № 737/838/16-к (https://reyestr.court.gov.ua/Review/97175076) (НСРД - нерозсекречена ухвала)
Суд зазначає, що, на відміну від доказів, що стосуються предмета доказування, обсяг яких сторона обвинувачення має
можливість визначити наперед, виходячи з вимог статті 91 КПК та характеру обвинувачення, характер і обсяг доказів, які
стосуються обставин, що не стосуються предмета доказування, але можуть мати значення, наприклад, для з`ясування
допустимості чи достовірності наданих сторонами доказів, практично неможливо визначити наперед.
В протилежність інквізиційному процесі, у якому обсяг доказів майже повністю визначається стороною обвинувачення, в
змагальному процесі жодна зі сторін не може достеменно передбачити наперед весь хід судового процесу і обсяг доказів, який їй
знадобиться для обстоювання своєї позиції. Враховуючи, що сторони вільні у використанні своїх процесуальних прав і
самостійно обирають стратегію і тактику ведення справи (статті 22 та 26 КПК), у тому числі тактику спростування доказів,
наданих протилежною стороною, обсяг доказів, які можуть бути надані на спростування чи, навпаки, на підтвердження
допустимості чи достовірності доказів, не може бути визначено заздалегідь, оскільки залежить від динаміки кримінального
провадження, яка визначається головним чином діями сторін у процесі.
Наприклад, у випадку заперечення допустимості слідчих дій у володінні особи Суд зазначав, що для з`ясування допустимості
доказів, отриманих під час огляду в житлі чи іншому володінні особи, якщо наявність та/або добровільність згоди володільця
ставиться стороною під сумнів, суд має виходити із сукупності всіх обставин, що супроводжували цю слідчу дію, враховуючи, але
не обмежуючись наявністю письмового підтвердження такої згоди. Практично неможливо заздалегідь передбачити, чи буде
стороною поставлена під сумнів добровільність згоди володільця і які докази знадобляться для доведення добровільності.
Також неможливо передбачити, які докази будуть потрібні для спростування заперечення сторони проти допустимості висновку
експерта. Сторона може поставити під сумнів компетентність експерта, порядок його призначення, наявність у нього достатньої
кваліфікації або досвіду, наявність або достатність матеріалів, на підставі яких здійснено експертне дослідження. Це може
вимагати надання додаткових доказів, характер і обсяг яких буде визначений, виходячи з позиції сторони, яка ставить такий
висновок під сумнів.

11.

Постанова колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду від 06 жовтня 2021 року, справа №
335/1916/16-к (https://reyestr.court.gov.ua/Review/100214803) (НСРД, провокація)
Фактична підстава кваліфікації пов`язана із встановленням судом обставин, що за приписами ст. 91 КПК підлягають
доказуванню у кримінальному провадженні. В аспекті кримінально-правового поняття «кваліфікація злочинів»
основоположною складовою кримінального правопорушення, як факту (явища) реальної дійсності, є суспільно
небезпечне діяння, що виступає обов`язковим і визначальним елементом поняття кримінального правопорушення
(ч. 1 ст. 11 КК) і тому його вчинення має бути в першу чергу встановлено та доведено в порядку, передбаченому
кримінальними процесуальним законом.
Отже, фактичною підставою кваліфікації кримінального правопорушення є вчинене особою суспільно небезпечне
діяння, що виступає об`єктом кваліфікації. Встановлення факту вчинення суспільно небезпечного діяння завжди передує у
часі самій процедурі кваліфікації злочину, як специфічної з точки зору застосування норм кримінального права логікогносеологічної і оцінювально-пізнавальної діяльності суду.
Підставою до твердження про вчинення суспільно небезпечного діяння у реальній дійсності, є фактичні дані, отримані у
передбаченому КПК порядку, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають
значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
Кваліфікація правопорушення здійснюється судом за наслідками оцінки доказів за правилами ст. 94 КПК і є похідною від
висновків суду стосовно наявності підтверджених доказами фактів (явищ об`єктивного світу), які мають отримати правову
оцінку за встановлення тотожності із ознаками складу злочину, передбаченого відповідною частиною статті Особливої
частини КК. Відсутність в цьому провадженні встановленого в належному порядку факту вчинення суспільно-небезпечного
діяння, виключає і саму процедуру кваліфікації.

12.

Не підлягають доказуванню в кримінальному провадженні
загальновідомі факти та ті факти, що встановлені раніше судовим
рішенням, яке набуло законної сили (преюдиціальні факти – ст. 90
КПК).

13.

Постанова колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду
Верховного
Суду
від
06
лютого
2019
року,
справа
№
328/1743/17
(https://reyestr.court.gov.ua/Review/79745218)
Посилання у касаційній скарзі представника на те, що встановлені даною ухвалою обставини можуть
бути використані, як беззаперечний доказ винних дій цього підприємства, є безпідставними, оскільки
чинний КПК не звільняє сторону обвинувачення від доказування відповідних обставин в
кримінальному провадженні щодо однієї особи в разі наявності судового рішення стосовно іншої
особи.
Більше того, інші процесуальні кодекси так само передбачають обмежену преюдиціальність вироку чи
ухвали суду, постановлених в кримінальному провадженні. Так, відповідно до ч. 6 ст. 78 Кодексу
адміністративного судочинства України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття
кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у
справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для
адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно
якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, і лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність)
та чи вчинені вони цією особою.

14.

Постанова колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 04 серпня 2021 року,
справа № 390/934/13-к (https://reyestr.court.gov.ua/Review/98882010)
По-перше, відповідно до положень ст. 90 КПК рішення національного суду має преюдиціальне значення лише, якщо воно
набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією
України і міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Як наслідок, судове
рішення має преюдиціальне значення для суду, який розглядає кримінальне провадження, лише у визначених цією статтею
випадках. Чинний КПК не містить інших положень, на підставі яких рішення судів інших юрисдикцій могли би бути визнані
преюдиціальними в кримінальному процесі, тобто такими, які звільняють суд від необхідності встановлення обставин, які
підлягають доказуванню, шляхом дослідження та оцінки всієї сукупності доказів у кримінальному провадженні.
По-друге, завдання кримінального судочинства є відмінним від тих завдань, які вирішують національні суди в цивільній,
господарській чи адміністративній юрисдикціях. Здійснюю чи кримінальне судочинство, суди не вирішують спір, а розглядають
пред`явлене особі обвинувачення і за допомогою доказів встановлюють, чи винна конкретна особа у його вчиненні.
Усі докази винуватості або невинуватості особи підлягають дослідженню в змагальному кримінальному процесі.
По-третє, формальне дотримання вимог цивільного (господарського) законодавства при укладенні певних правочинів не виключає
злочинного умислу або злочинності дій. Навпаки в деяких випадках укладення господарських чи цивільних договорів може бути
проявом об`єктивної сторони злочину або мати на меті надання тим чи іншим протиправним діям вигляду законності.
По-четверте, апеляційний суд, надаючи вищенаведеним рішенням інших юрисдикцій преюдиціального значення, не звернув уваги,
що в названих вище справах і в цьому кримінальному провадженні брали участь різні учасники, були різними предмет розгляду,
засоби доказування і обсяг доказів.

15.

Обставини, що підлягають встановленню у кримінальному провадженні щодо
неповнолітніх (ст. 485 КПК)
1. Під час ДР та судового розгляду кримінальних правопорушень, вчинених
неповнолітніми, крім обставин, передбачених ст. 91 КПК , також з’ясовуються:
1) повні і всебічні відомості про особу неповнолітнього: його вік (число, місяць,
рік народження), стан здоров’я та рівень розвитку, інші соціально-психологічні риси
особи, які необхідно враховувати при індивідуалізації відповідальності чи обранні
заходу виховного характеру. За наявності даних про розумову відсталість
неповнолітнього, не пов’язану з психічною хворобою, повинно бути також з’ясовано,
чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними;
2) ставлення неповнолітнього до вчиненого ним діяння;
3) умови життя та виховання неповнолітнього;
4) наявність дорослих підбурювачів та інших співучасників КП.

16.

Обставини, що підлягають встановленню під час досудового розслідування у
кримінальному провадженні щодо застосування ПЗМХ (ст. 505 КПК)
1. Під час ДР у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру встановлюються:
1) час, місце, спосіб та інші обставини вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення;
2) вчинення цього суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення цією особою;
3) наявність у цієї особи розладу психічної діяльності в минулому, ступінь і характер розладу психічної діяльності чи
психічної хвороби на час вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення чи на час досудового
розслідування;
4) поведінка особи до вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення і після нього;
5) небезпечність особи внаслідок її психічного стану для самої себе та інших осіб, а також можливість спричинення іншої
істотної шкоди такою особою;
6) характер і розмір шкоди, завданої суспільно небезпечним діянням або кримінальним правопорушенням.
7) обставини, що підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані
внаслідок вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна,
або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального
правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення суспільно небезпечного діяння або кримінального
правопорушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом суспільно небезпечного діяння або кримінального
правопорушення, в тому числі пов’язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані
як засоби чи знаряддя вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення.

17.

Межі доказування
Межі доказування – це такі межі
доказової діяльності, які
констатують:
- глибину дослідження
обставин, що підлягають
доказуванню;
- повноту версій, що
перевіряються;
- обсяг доказів, що є достатнім
для доведення правильності
висновків;
- обсяг доказів, якого
виявиться достатньо для
всебічного, повного та
неупередженого
встановлення обставин,
що підлягають
доказуванню.
Поняття «меж
доказування» відображає
кількісну характеристику
сукупності доказів у
конкретному
кримінальному
провадженні та дозволяє
визначити їх достатність
для прийняття
кримінальних
процесуальних рішень.

18.

Межі доказування
Межі доказування
не встановлені
законом (виняток
– ч. 3 ст. 349
КПК).
Межі доказування є
індивідуальними в кожному
кримінальному провадженні.
Їх неправильне встановлення
призводить або до
необгрунтованого розширення
предмету доказування або до
необгрунтованого звуження і
неповноти доказування
Визначення меж доказування у
конкретному кримінальному
провадженні здійснюється на
підставі внутрішнього
переконання суб’єкта
доказування з урахуванням
обставин кримінального
провадження, його специфіки,
характеру вчиненого КП.

19.

фундаментальні положення, що враховуються при
встановленні меж доказування:
• будь-яке процесуальне рішення має бути обґрунтованим, тобто підтверджуватися
сукупністю (не одним) доказів;
• не допускається механічне дублювання доказів з метою збільшення їх кількості
(наприклад, проведення повторних допитів без мети отримання додаткової
інформації);
• обмежують межі доказування загальновідомі факти, презумпції та преюдиції.
• поняття меж доказування нерозривно пов’язане із поняттям достатності доказів, що
притаманне не окремому доказу (як їх інші властивості), а сукупності доказів. Так, ч. 1
ст. 94 КПК визначає, що сукупність зібраних доказів оцінюється з точки зору
достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

20.

презумпція невинуватості і доказування
(спростовна презумпція - суд розглядає кримінальну справу, виходячи із припущення
невинуватості обвинуваченого, і лише підтвердження винуватості сукупністю зібраних
доказів спростовує це припущення)
• 1) ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального
правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе
винуватість особи поза розумним сумнівом;
• 2) підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих
незаконним шляхом;
• 3)усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь;
• 4) поводження з особою, вина якої не встановлена обвинувальним вироком суду,
що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.

21.

Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з
метою встановлення обставин, що мають значення для
кримінального провадження (ч. 2 ст. 91 КПК).
Збирання
доказів
Перевірка
доказів
Оцінка
доказів

22.

Збирання доказів – це діяльність суб’єктів доказування, в
межах їх повноважень та наданих законом прав, з виявлення,
одержання і фіксації доказів у встановленому законом порядку.
Стаття 93 КПК «Збирання доказів»
Збирання доказів здійснюється:
- сторонами кримінального провадження,
- потерпілим,
- представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження,
у порядку, передбаченому КПК

23.

Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів
шляхом:
проведення
слідчих
(розшукових) дій
та негласних
слідчих
(розшукових) дій
витребування та отримання від
органів державної влади, органів
місцевого самоврядування,
підприємств, установ та організацій,
службових та фізичних осіб речей,
документів, відомостей, висновків
експертів, висновків ревізій та актів
перевірок
проведення інших
процесуальних дій,
передбачених КПК
(шляхом тимчасового
доступу до речей і
документів;
тимчасового вилучення
майна тощо)

24.

Сторона захисту, потерпілий, представник юридичної особи,
щодо якої здійснюється провадження, здійснює збирання
доказів шляхом:
витребування та отримання від
органів державної влади, органів
місцевого самоврядування,
підприємств, установ, організацій,
службових та фізичних осіб речей,
копій документів, відомостей,
висновків експертів, висновків
ревізій, актів перевірок
ініціювання
проведення
слідчих
(розшукових) дій,
негласних слідчих
(розшукових) дій
та інших
процесуальних дій
здійснення інших дій,
які здатні забезпечити
подання суду належних і
допустимих доказів
(тимчасовий доступ до
речей і документів)

25.

Збирання доказів
• Докази можуть бути одержані на території іноземної держави в
результаті здійснення міжнародного співробітництва під час
кримінального провадження (розділ IХ КПК)

26.

Збирання доказів включає і їх фіксацію.
Належними способами закріплення доказової інформації є її фіксація:
- у процесуальних документах:
а) протоколах процесуальних дій (ст. 104-106 КПК)
б) постановах про залучення певних доказів до
кримінального провадження (ст. 110 КПК)
в) в журналі судового засідання (ст. 108 КПК)
- на технічному
носії інформації
за допомогою
технічних
засобів
фіксування (ст.
107 КПК)

27.

КПК не вимагає від слідчого здійснювати збирання доказів виключно шляхом отримання тимчасового доступу до них. У
разі, коли особа, в розпорядженні якої знаходяться речі, документи та інші матеріали, які мають доказове значення для
встановлення обставин вчинення кримінального правопорушення, висловлюючи своє волевиявлення, добровільно надає
їх слідчому, це не свідчить про здобуття таких доказів органом досудового розслідування у позапроцесуальний спосіб і не є
підставою для визнання їх недопустимими. Добровільне надання працівниками патрульної поліції відеозаписів з
нагрудних камер та з реєстратора автомобіля патрульної поліції слідчому не свідчить про порушення процедури
отримання відеозаписів і не суперечить порядку збирання доказів, визначеному в ст. 93 КПК
Позиції судів першої та апеляційної інстанцій: місцевий суд визнав особу винуватою та засудив за ч. 1 ст. 369 КК. Апеляційний суд
залишив без зміни цей вирок. У касаційній скарзі засуджений, серед іншого, вказував, що протоколи огляду предметів з додатками –
оптичних дисків з відеозаписами обставин події злочину з нагрудних камер співробітників патрульної поліції та з реєстратора
автомобіля патрульної поліції, є недопустимими доказами з огляду на порушення слідчим процедури отримання відеозаписів, які
були предметом огляду.
Позиція ККС: залишено без зміни рішення судів попередніх інстанцій. Обґрунтування позиції ККС: ККС погодився з висновками
судів попередніх інстанцій щодо неспроможності вказаних доводів засудженого. Так, місцевим та апеляційним судами в ході
дослідження протоколів огляду предметів, а саме оптичних дисків із відеозаписами було встановлено, що оглянуті слідчим
відеозаписи з нагрудних камер співробітників патрульної поліції та відеозаписи із реєстратора автомобіля патрульної поліції були
добровільно надані працівниками поліції, що не суперечить порядку збирання доказів, визначеному у ст. 93 КПК. ККС наголосив,
що КПК не вимагає від слідчого здійснювати збирання доказів виключно шляхом отримання тимчасового доступу до них. У разі,
коли особа, у розпорядженні якої знаходяться речі, документи та інші матеріали, які мають доказове значення для встановлення
обставин вчинення кримінального правопорушення, висловлюючи своє волевиявлення, добровільно надає їх слідчому, це не
свідчить про здобуття таких доказів органом досудового розслідування у позапроцесуальний спосіб та не є підставою для визнання їх
недопустимими.
Постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 03.10.2023 у справі № 596/509/22
https://reyestr.court.gov.ua/Review/113985494

28.

Перевірка доказів
Докази можуть перевірятися як в момент їх отримання, так і при подальшому КП. Перевірка доказів
передує їх оцінці. Їх основна відмінність в тому, що перевірка – це як розумова, так і практична
діяльність, а оцінка доказів – це завжди виключно розумова діяльність.
Мета перевірки
доказів - визначення
достовірності
фактичних даних і
належності джерел їх
отримання.
Перевірка доказів полягає у:
а) співставленні відповідного доказу з іншими доказами
б) встановленні джерела доказу
в) отриманні інших доказів, які підтверджують або
спростовують доказ, що перевіряється

29.

Оцінка доказів – ст. 94 КПК
Оцінка доказів – це розумова, логічна діяльність суб’єктів кримінального
процесуального доказування, спрямована на визначення належності,
допустимості, достовірності кожного доказу, і достатності та взаємозв’язку їх
сукупності для використання в кримінальному провадженні при реалізації
своєї правової позиції.
Жоден доказ не має наперед
встановленої сили.Це правило є
основним для системи вільної оцінки
доказів, яка існує в кримінальному
процесуальному праві всіх
демократичних країн (до 1864 р.
існувала формальна система оцінки
доказів, за якою кожний доказ мав
наперед встановлену силу, а кращим
доказом було визнання
обвинуваченим своєї вини).

30.

Оцінка доказів
Оцінка доказів
здійснюється за
внутрішнім
переконанням, яке
ґрунтується на законі, а
також всебічному,
повному й
неупередженому
дослідженні всіх
обставин кримінального
провадження.
Внутрішнє переконання –
впевненість, що склалася у суб’єкта
доказування, у тому, що ним дано
правильну оцінку всім встановленим
у кримінальному провадженні
фактичним даним та, відповідно, у
правильності висновків щодо
обставин, які підлягають
доказуванню у кримінальному
провадженні.
Внутрішнє переконання
формується в процесі
дослідження доказів і є
наслідком ретельного і
критичного аналізу
фактичних даних у
кримінальному
провадженні.

31.

Суд обґрунтовує доказами різні процесуальні рішення, що приймаються на
різних етапах кримінального провадження. Тому на різних етапах ступінь
переконання може бути різним. У зв’язку з цим існують певні стандарти
доказування (переконання):
• на перший погляд (наприклад, ст. 214 КПК);
• переконання за більшою вірогідністю;
• вагоме переконання (наприклад, ст. 177 КПК);
• переконання поза розумним сумнівом (найбільш жорсткий стандарт –
ст. 17 КПК).

32.

Поза розумним сумнівом
Постанова Верховного Суду від 04.07.2018 р., справа № 688/788/15-к
(https://reyestr.court.gov.ua/Review/75286445)
Сукупність обставин
справи виключає
будь-яке інше розумне
пояснення події крім
того, що
інкримінований
злочин був вчинений
і обвинувачений є
винним у вчиненні
цього злочину.
Поза розумним
сумнівом має бути
доведений кожний з
елементів, які є
важливими для
правової кваліфікації
діяння: як тих, що
утворюють об'єктивну
сторону діяння, так і
тих, що визначають
його суб'єктивну
сторону.
Це питання має бути
вирішено на підставі
безстороннього та
неупередженого
аналізу наданих
сторонами
обвинувачення і
захисту допустимих
доказів, які свідчать за
чи проти тієї або
іншої версії подій.

33.

Поза розумним сумнівом
Постанова Верховного Суду від 04.07.2018 р., справа № 688/788/15-к
(https://reyestr.court.gov.ua/Review/75286445)
Версія
обвинувачення має
пояснювати всі
встановлені судом
обставини, що
мають відношення
до події, яка є
предметом
судового розгляду.
Суд не може
залишити без уваги
ту частину доказів
та встановлених на
їх підставі обставин
лише з тієї
причини, що вони
суперечать версії
обвинувачення.
Наявність таких обставин,
яким версія обвинувачення
не може надати розумного
пояснення або які свідчать
про можливість іншої
версії інкримінованої події,
є підставою для розумного
сумніву в доведеності вини
особи.

34.

Поза розумним сумнівом
Постанова Верховного Суду від 04.07.2018 р., справа № 688/788/15-к
(https://reyestr.court.gov.ua/Review/75286445)
Недостатньо, щоб версія
обвинувачення була лише
більш вірогідною за версію
захисту.
Будь-який обґрунтований сумнів у тій
версії події, яку надало обвинувачення,
має бути спростований фактами,
встановленими на підставі допустимих
доказів, і єдина версія, якою розумна і
безстороння людина може пояснити
всю сукупність фактів, установлених у
суді, - є та версія подій, яка дає
підстави для визнання особи винною
за пред'явленим обвинуваченням.

35.

Суб’єкти доказування – це суб’єкти, які беруть участь у формуванні
системи (сукупності) доказів у кримінальному провадженні.
а) сторона обвинувачення –
обов'язок здійснювати
доказування (ч. 1 ст. 92 КПК) –
дізнавач, слідчий, прокурор,
потерпілий (у випадку
підтримання обвинувачення в
суді у разі відмови прокурора від
підтримання державного
обвинувачення)
б) сторона захисту, потерпілий,
представник юридичної особи особи, які мають право брати
участь у доказуванні певних
обставин кримінального
провадження – підозрюваний,
обвинувачений, захисник,
законний представник,
потерпілий та інші учасники
КП
в) сторона, яка подає дані щодо
розміру процесуальних витрат
та обставин, які характеризують
обвинуваченого (ч. 2 ст. 92
КПК)

36.

Обов’язок доказування
Особа вважається невинуватою у
вчиненні кримінального
правопорушення і не може бути піддана
кримінальному покаранню, доки її вину
не буде доведено у порядку,
передбаченому цим Кодексом, і
встановлено обвинувальним вироком
суду, що набрав законної сили (ч. 1 ст.
17 КПК).
Ніхто не зобов’язаний доводити свою
невинуватість у вчиненні кримінального
правопорушення і має бути
виправданим, якщо сторона
обвинувачення не доведе винуватість
особи поза розумним сумнівом (ч. 2 ст.
17 КПК).

37.

Обов’язок доказування
Обов’язок доказування
обставин, передбачених
статтею 91 КПК, за
винятком випадків,
передбачених частиною
другою статті 92 КПК,
покладається на дізнавача,
слідчого, прокурора та, в
установлених КПК
випадках, - на потерпілого
(ч. 2 ст. 92 КПК).
Прокурор, керівник органу досудового розслідування,
слідчий, дізнавач зобов’язані всебічно, повно і неупереджено
дослідити обставини кримінального провадження, виявити як
ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують
підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що
пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм
належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і
неупереджених процесуальних рішень (ч. 2 ст. 9 КПК).

38.

Тягар доказування
На сторону захисту може бути покладено тягар
доказування окремих обставин, що складають:
належності і допустимості поданих нею доказів (ч. 2 ст.
92 КПК)
розмір процесуальних витрат (ч. 2 ст. 92 КПК)
обставини, що характеризують обвинуваченого (ч. 2 ст. 92
КПК)

39.

Постанова колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного
Суду від 23 червня 2021 року, справа № 234/8803/18 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/97926582)
Як визначено ч. 2 ст. 84 КПК, одним із процесуальних джерел доказів є документи, до яких п. 4 ч. 2 ст. 99 цього
Кодексу віднесено і висновки ревізій та акти перевірок.
Призначення позапланової перевірки не є ні слідчою (розшуковою) дією, ні негласною слідчою (розшуковою)
дією, ні заходом забезпечення кримінального провадження, з клопотаннями про проведення яких вправі
звертатися слідчий за погодженням із прокурором до слідчого судді.
Використання виразу «витребування та отримання» у ч. 2 ст. 93 КПК передбачає повноваження використовувати
як докази висновки ревізій і актів перевірок (як і будь-які інші документи), що існують незалежно від
кримінального розслідування. Процесуальний закон чітко відрізняє документи, створені в межах кримінального
провадження, від документів, походження яких не залежить від кримінального провадження, і підпорядковує ці
два типи документів різному правовому режиму.
Отже, кримінальний процесуальний закон не встановлює отримання доказів шляхом надання дозволу на
проведення позапланової перевірки ані слідчими суддями, ані прокурорами, слідчими - результати таких
перевірок, призначених у межах розслідування кримінального провадження на підставі ухвали слідчого судді, є
недопустимими доказами і відповідно до ч. 2 ст. 86 КПК не повинні бути використані під час ухвалення судових
рішень у межах кримінального провадження.

40.

Тягар доведення необхідності застосування спеціальної конфіскації покладається на сторону обвинувачення, яка має обґрунтувати
свої доводи і вказати, що саме підлягає спеціальній конфіскації – гроші, цінності тощо та чи вирішувалося питання про
застосування заходів забезпечення кримінального провадження щодо майна з метою забезпечення спеціальної конфіскації
Позиції судів першої та апеляційної інстанцій: місцевий суд визнав винуватим і засудив ОСОБА_6 за ч. 1 ст. 204 КК; ч. 2 ст. 204 КК,
ухваливши застосувати спеціальну конфіскацію, а саме конфіскувати в дохід держави грошові кошти у розмірі 4 800 доларів США
та 50 Євро, а також 3 мобільні телефони. У спільній апеляційній скарзі обвинувачений та його захисник, заперечуючи правильність
прийнятого рішення судом першої інстанції щодо конфіскації, серед іншого, звертали увагу, що стороною обвинувачення не
порушувалось питання перед судом про конфіскацію в дохід держави мобільних телефонів та грошових коштів. Апеляційний суд
змінив цей вирок в частині призначеного покарання.
Позиція ККС: скасовано ухвалу апеляційного суду і призначено новий розгляд в суді апеляційної інстанції. Обґрунтування позиції
ККС: ККС дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив та не врахував, що спеціальна конфіскація
майна, може бути застосована лише у разі доведення стороною обвинувачення необхідності її застосування, чим допустив істотне
порушення кримінального процесуального закону. З огляду на положення п. 6 ч. 1 ст. 91 КПК тягар доведення необхідності
застосування спеціальної конфіскації покладається на сторону обвинувачення, яка має обґрунтувати свої доводи, і вказати, що саме
підлягає спеціальній конфіскації – гроші, цінності тощо, та чи вирішувалось питання про застосування заходів забезпечення
кримінального провадження щодо майна з метою забезпечення спеціальної конфіскації. З матеріалів кримінального провадження
вбачається, що під час апеляційного розгляду прокурор зазначив, що у сторони обвинувачення відсутні дані щодо злочинності
походження грошових коштів, вилучених в обвинуваченого. Щодо конфіскації мобільних телефонів прокурор вказав про те, що
вони не були засобами для виготовлення незаконної продукції. За таких обставин прокурор підтримав позицію сторони
обвинувачення, висловлену в суді першої інстанції, та вважав за необхідне повернути вилучені грошові кошти і мобільні телефони
обвинуваченому.
Постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 06.07.2023 у справі № 644/5486/21
https://reyestr.court.gov.ua/Review/112088029