Українські землі у складі Румунії

1. Українські землі у складі Румунії

виконала:Передерій Карина

2. Статус українських земель у складі Румунії

До Першої світової війни заселені українцями
Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти
Бессарабії входили до складу Росії, а Північна Буковина до Австро-Угорщини. У 1918 р. Румунія окупувала ці
території. Відчуваючи непевність свого становища, вона
прагнула якнайшвидше узаконити окупацію
міжнародними договорами. У свою чергу, утворюючи
«санітарний кордон» між більшовицькою Росією і
Західною Європою, Антанта сприяла Румунії у цьому. 11
вересня 1919 р. представники країн Антанти підписали з
Австрією Сен-Жерменський договір, за яким Буковину
було передано Румунії. Наступного 1920 р. у Парижі
Англія, Франція, Італія і Японія так званим
Бессарабським протоколом визнали і затвердили
захоплення Румунією Бессарабії.

3. Національне гноблення

На загарбаних Румунією територіях наприкінці 20-х років мешкало
790 тис. чол. На цих землях Румунія провадила класичну колоніальну
політику, спрямовану на зміцнення контролю над українськими
територіями. З метою інтеграції загарбаних земель було прийнято
закон про адміністративну уніфікацію, згідно з яким законодавство
старого королівства поширювалося на приєднані землі. Було
ліквідовано самоврядування громад. Замість старост румунськими
адміністративними органами призначалися примарі, а на чолі повіту
- префекти - ставленики Міністерства внутрішніх справ.
З перших днів окупації українське населення зазнало переслідувань
на мовно-культурному ґрунті. У своїй національній політиці
румунські власті виходили з того, що в Північній Буковині, як і в
Бессарабії, проживають «аж ніяк не українці, а лише слов'янізовані
румуни». Румунську мову на окупованих землях оголосили
державною. У лютому 1919 р. ухвалено закон, за яким на роботу в
державні установи приймалися ті, хто знав румунську мову.

4.

Українська мова заборонялася в державних і муніципальних органах.
Українські назви міст і сіл було змінено на румунські.
У Північній Буковині до її загарбання королівською Румунією було
218 українських початкових шкіл. У 1919-1920 рр. їхня кількість
зменшилася до 157, а в 1926/27 навчальному році не залишилося
жодної. Були закриті всі гімназії та професійні школи з українською
мовою навчання, культурно-освітні товариства, накладено заборону
на ввезення українських книжок і музичних товарів. У Чернівецькому
університеті закрилися українські кафедри. Лише після скасування
стану облоги в українській частині Буковини в 1928 р. постала змога
боротися за українську народну школу. Результатом цієї боротьби був
закон 1929 р., за яким у школах із українською більшістю учнів
впроваджувалося 8 годин українською мовою в нижчих класах і 6
годин - у вищих. Але 1934 р. ці малі здобутки були скасовані.
Жертвою «румунізації» на українських землях стала і православна
церква. Румунський патріархат підпорядкував собі православні
єпархії Бессарабії і автономну буковинську митрополію. Українські
священики не допускалися до вищих посад у церковній ієрархії,
українців обмежували при вступі до духовних семінарій.

5. Колоніальний характер економіки

Північна Буковина й українські землі Бессарабії стали для
румунських властей джерелом дешевої сировини й робочої сили. В
промисловості панувало дрібне кустарне виробництво з ручною і напівручною працею. Найбільшу питому вагу в економіці краю
становила харчова промисловість. Зусилля підприємств української
частини Бессарабії спрямовувалися на розвиток дрібної та
домашньої промисловості: обробки шкур, варки мила, виробництва
тканини й сукон, олії. Масове безробіття було постійним супутником
трудящих. Особливого розмаху воно набуло в умовах економічної
кризи, яка охопила Румунію з 1929 р. Число підприємств на 1935 р.
скоротилося майже наполовину. Зупинилися трикотажні та
текстильні фабрики Чернівців. Занепали лісова і деревообробна
промисловість Буковини, рибне господарство Південної Бессарабії.
Сільське господарство на загарбаних Румунією українських
територіях перебувало у стані занепаду і потребувало глибокого
реформування. У 1919 р. було проголошено початок аграрної
реформи. Але при цьому влада не брала до уваги інтереси
українського селянства.

6.

На Буковині, наприклад, парцеляції і передачі селянам підлягало
лише 70 тис. га, або 16,8 % земельної площі великих землевласників.
Як правило, це були малопридатні чи непридатні для обробітку
землі. Середній розмір наділу українського селянина становив 0,56
га, а румунський колоніст одержував 0,5 га під садибу і 4 га орної
землі та один гектар пасовиськ.
Економічна криза кінця 20-х - початку 30-х років супроводжувалася
зниженням попиту на сільськогосподарську продукцію, що стало
однією з причин скорочення посівних площ. Різко зменшилося
поголів'я робочої і продуктивної худоби. У 1935 р., наприклад,
близько половини селянських господарств Північної Буковини не
мали коней, третина - корів, понад 60 % - овець.

7. Рівень життя та опір населення колоніального режиму

Рівень життя в Румунії був одним з найнижчих у Європі. Що ж
стосується Північної Буковини і української частини Бессарабії, то
навіть для Румунії вони відзначалися своєю злиденністю. Ціни на
хліб у 1937 р. порівняно з 1914 р. зросли тут у 50 разів, на м'ясо - в 57,
тимчасом як номінальна заробітна плата - лише у 18 разів. Постійним
явищем суспільного життя було безробіття. В 1931-1932 рр.
безробітних на Буковині налічувалося 50 тис. чол. На українських
землях Бессарабії безробіття охопило майже 50 % працездатних. Про
гуцульське населення гірських районів Буковини бухарестський
журнал «Румунське господарство» на початку 30-х років писав: «Не
буде перебільшенням, якщо скажемо: гуцули в даний момент — у
стадії вимирання». Політика королівського уряду на окупованих
землях України викликала опір населення, який виявлявся, зокрема,
у збройній боротьбі. 16 вересня 1924 р. в Бессарабії в районі Татарбунар спалахнуло повстання, у якому брало участь близько 6 тис.
чоловік.

8.

18 вересня-1924 р. проти повстанців було кинуто регулярні
румунські війська. Бої тривали до 25 вересня і закінчилися
поразкою повстанців. Після придушення Татарбу-нарського
повстання над його учасниками в 1925 р. відбувся «процес
500». До різних термінів ув'язнення було засуджено 85 чоловік.
Порівняно ліберальні вироки були наслідком широкої
кампанії протестів за кордонами королівства і в самій Румунії.
Але вони аж ніяк не свідчили про демократичний характер
румунського політичного режиму. В 1918-1925 рр. лише в
Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах
Бессарабії було закатовано понад 13 тис. чоловік. «Царський
батіг, - говорив у парламенті з цього приводу екс-прем'єр
Румунії Вайда-Воде, -був поганий, та в порівнянні з
румунським гнітом, що лютує тепер у Бессарабії, він був
іграшкою. Національне питання вирішується тепер
пострілами в невинних».

9. Політичні партії на окупованих Румунією землях України

На тлі досить розвиненого політичного життя Галичини на
окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі
умови для діяльності партій і громадських об'єднань. З 1918 по 1928 р.
діяв стан облоги, легальна політична діяльність була заборонена. У
підпіллі перебували нечисленні комуністичні групи, які ввійшли до
складу Компартії Румунії.
Антирумунське Татарбунарське повстання 1924 р. змусило дещо
послабити адміністративний тиск. Почали відновлюватися
культосвітні товариства, преса, студентські об'єднання. З 1928 по 1938
р. у Румунії тривав період відносно ліберального правління, що
сприяло легалізації політичних партій. У 1929 р. на Буковині
розгорнула легальну діяльність прокомуністична організація
«Визволення», яка виступила з програмою одержавлення економіки,
аграрних перетворень і приєднання до Радянської України. Однак
масової підтримки населення «Визволення» та інші організації
подібного спрямування не домоглися.

10.

Політичні кола, зорієнтовані на відстоювання
національних інтересів, у 1927 р. організували Українську
національну партію, керівником якої став В. Залозецький.
Це було ліберальне об'єднання, члени котрого схилялися
до компромісів з властями, до виключно легальних
методів діяльності. Як і в Галичині, ця політична лінія
натрапила на сильну опозицію з боку молодих і
енергійних учасників національного руху, що відкидали
поміркованість і обережність членів УНП.

11. Українська національна партія (1927—1938)

Українська Національна Партія (УНП) — єдина легальна
українська політична партія, яка діяла на окупованих Румунією
українських землях у 1927—1938 роках. Осідок партії містився
у Чернівцях. Партія продовжувала традицію Української
національно-демократичної.
партії на Буковині за австрійського часу.
УНП виступала проти румунізації українського населення,
домагалася впровадження української мови в школах, у церкві та
перегляду аграрної реформи. Румунський шовінізм став на
перешкоді здійсненню цих пропозицій.
УНП діяла лише на Буковині; вона не мала постійної організації і
кадрів, а діяла за допомогою мужів довір'я. При виборах УНП
нараховувала пересічно близько 32 000 виборців. З уваги на
румунський виборчий закон, УНП вступала у виборчі союзи з
румунськими партіями (національно-цараністською, ліберальною,
радикально-аграрною).
Головою УНП був Володимир Сергій Залозецький (посол до
парламенту і сенату), секретарем — Ю.Сербинюк.

12. Залозецький-Сас Володимир Сергій

Український (буковинський) політик, громадський
діяч, дипломат, мистецтвознавець,меценат. 1927 — став
одним із засновників Української Національної Партії
Буковини, був її президентом. Обирався сенатором
парламенту Румунії, згодом був у ньому єдиним
українським депутатом.
Брав активну участь у діяльності Міжнародного
Конгресу Національних Меншин, був обраний його
президентом. У цій ролі у липні 1937 року виступив
у Палаті громад британського парламенту, зокрема,
підняв питання Голодомору,
влаштованого більшовиками в УСРР.
У міжвоєнний період мешкав у Чернівцях на вулиці
Янку Флондора, . Також мав маєток на горі Цицино (на
околицях міста).

13.

Під керівництвом О. Забачинського, І. Григоровича і
Д. Квітковського в середині 30-х років стала
формуватися конспіративна радикальна
націоналістична організація на засадах, багато в
чому подібних до оунівських. Ця організація мала
вплив у молодіжних та спортивних товариствах.
Коли в 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові
й діяльність політичних партій була заборонена,
УНП та інші легальні українські об'єднання
перестали існувати.
Українське населення захоплених Румунією земель,
незважаючи на жорстокий терор влади, зберегло
своє прагнення до національного визволення і
справедливого соціально-економічного ладу.

14.

Дякую за увагу !