Сучасні суспільства в процесі модернізації

1.

2.

У соціології під терміном модернізація
розуміють перехід від традиційного
аграрного суспільства до світського,
урбанізованого, індустріального; перехід
від
стабільного
суспільства,
до
суспільства, яке безперервно
змінюється.
Існує також ширше розуміння цього терміна, суть
якого полягає у тому, що в певний історичний період ті
країни, які раніше були менш економічно розвинуті
можуть почати інтенсивний розвиток своєї економіки,
форсуючи зміну технологічного укладу.

3.

Сучасне, розвинуте суспільство, згідно з теорією модернізації,
творить таку економічну структуру, яка сприяє розвитку і
використовує досягнення науки і техніки для підвищення
продуктивності праці і заможності суспільства. З'являється сітка
банків, доріг, комунікацій. Послаблюється роль релігійних і родових
інститутів, на зміну традиціоналізму суспільного життя приходить
раціоналізм.
Раціоналізм (від лат. ratio — розум) — філософська точка зору,
яка наголошує першість і компетентність розуму (логічного
ходу міркування) в пошуках правди. В історії філософії раціоналізм
протиставляється емпіризму — філософській установці, яка кладе
в основу пошуків істини досвід.
До видатних представників раціоналістичної школи мислення
належали Бенедикт Спіноза, Рене Декарт, Готфрід Лейбніц. Особливе місце
посідає філософія Іммануїла Канта, який намагався
виділити апріорне знання, тобто ту частину знання людини, яку
неможливо отримати з досвіду.

4.

Розрізняють "первинну" і "вторинну" модернізацію.
"Первинна модернізація"— це модернізація епохи промислової революції, зміни
соціальної структури, у зв'язку із руйнуванням традиційних, станових спадкових
привілеїв і проголошення рівних громадянських прав, демократизації суспільства.
"Вторинна модернізація" (її ще називають "навздогінна модернізація") пов'язана з
індустріалізацією країн, що розвиваються. Ці країни ще називають країнами Третього
світу, оскільки, на відміну від капіталістичних і соціалістичних країн (Перший і Другий
світ), вони ще тільки визначалися із обранням соціально-економічних і культурних взірців
для свого модернізаційного розвитку. Головною відмінністю вторинної модернізації від
первинної є та, що вона відбувається уже за умов існування зрілих соціальноекономічних і культурних взірців, якими до розпаду соціалістичної системи були так
звані розвинуті країни Першого та Другого світів, а сьогодні залишилися тільки країни
Заходу. Тому сьогодні таку модернізацію іноді ще називають "вестернізація".

5.

Вестернізація (англ. Westernisation, Westernization) — процес переходу особи,
групи осіб чи суспільства в цілому від власної традиційної системи цінностей
до системи цінностей Західної цивілізації, які базуються на
верховенстві закону, домінуванні індивідуального над колективним,
перевага приватної власності над общинною та прав людини над її
обов'язками.
У 18 — 20 століттях вестернізація виступала синонімом модернізації.

6.

Теорії модернізації
Теорія конвергенції.
Починаючи з 50-х рр. XX ст., в соціології переважала точка зору (Уоят Ростоу,
Деніель Лернер), що існує певна фундаментальна система цінностей, які повинні
засвоїти суспільства для того, щоб подолати бар'єр традиційності і
модернізуватися — тобто отримати здатність до динамічного розвитку,
перебудови і пристосування до швидкозмінного світу. Фактично, йшлося про те, що
досвід розвинутих західних держав є універсальним, а передумовою для економічного
піднесення є політична демократизація. Країни, що розвиваються, таким чином,
повинні безумовно сприйняти досвід розвинутих країн Заходу.
Цю теорію поділяє і відомий польський соціолог Єжи Вятр. Наприкінці 80-х рр. XX
ст., перебуваючи в еміграції у Відні, він, разом з іншими вченими зі соціалістичних
країн, розробив концепцію змін соціальної організації суспільств радянського типу.
Згідно з цією концепцією, існує три напрями розвитку таких суспільств: до
крайнього тоталітаризму, до авторитаризму і в бік демократії. Однак третій
варіант є мало ймовірним, оскільки йому на заваді стоятиме партійно-державний
апарат, який при такому варіанті розвитку подій втратить владу. Відтак —
суспільство радянського типу не може еволюціонувати у напрямку "демократичного,
гуманного соціалізму" і його демократизація є неодмінно пов'язана із
"дерадянизацією".

7.

Теорія узалежнення.
У 70-х рр. XX ст., після майже двадцятирічного панування теорії конвергенції,
домінуючою стала теорія узалежнення. ЇЇ засновником вважають Андре Франка.
Він відкидав колишні уявлення про те, що напівфеодальні, відсталі суспільства
країн Третього світу під впливом капіталізму поступово піднімаються до рівня
розвинутих країн. Навпаки, капіталістичний світовий ринок уже декілька
століть, як перетворив їх у частину світового капіталістичного господарства,
свідомо обумовивши різницю у динаміці розвитку різних регіонів, що призводить
до занепаду країн, що розвиваються. Розвинуті країни робили і роблять усе, щоб
не допустити до модернізації країн Третього світу, потрактовуючи їх лише як
сировинні придатки і вигідні ринки збуту. Країни Третього світу потрапляють у
все більшу залежність: вони вже зайняли відведене їм місце у світовому розподілі
праці, коштів на проведення структурних змін у них немає, а розвинуті країни не
зацікавлені допомагати, щоб не примножувати кількість власних конкурентів.
Варто зазначити, що ця теорія була особливо популярною серед ученихпредставників країн соціалістичного табору.

8.

Теорія глобального суспільства.
До середини XX ст. розвинуті суспільства стабілізувалися, оскільки увесь
"периферійний" світ виявився поділеним, втягнутим в світову систему виробництва й
економічно прив'язаним до певних центрів. Хоча екстенсивний шлях розвитку світової
системи завершився, але принцип залишився: сьогодні відбувається обмін знань на
ресурси, інформації на енергію. Країни-лідери, використовуючи свою інтелектуальну та
економічну перевагу, продають технології і вивозять капітал, а країни периферії
продають сировину та людські ресурси.
Змінити цю систему для окремих країн є практично неможливо,
вважає Валлерштайн, — національний розвиток можливий не для
всіх і тільки одних, але за рахунок інших.

9.

Таким чином, найпопулярніші теорії модернізації вважають
світовий капіталізм, і/або міжнародний ринок, і/або
транснаціональні компанії як єдині значимі історичні
фактори. А країни "периферії" розглядаються просто як
маріонетки розвинутих країн. Ця точка зору в останні
десятиліття почала піддаватися критиці з боку багатьох
теоретиків модернізації, таких, наприклад, як: Фред Рігге,
Габріель Алмоид, Сідней Верба. Вони схильні визнавати
відносну незалежність економічного розвитку від жорстко
визначених форм ідеології і політичної організації західного
типу. Він (економічний розвиток) є можливим в умовах різних
національних традицій, які не потрібно руйнувати, щоб
догодити західним взірцям, оскільки національні традиції
допомагають зняти загрозу соціальної дезорганізації і
забезпечують мирний шлях модернізаційних перетворень (як
це відбувається у Сінгапурі, Тайвані, Малайзії, Таїланді та
інших країнах).

10.

У 1980-ті роки з явилися деякі праці, де були представлені концепції
неомодернізації. Петер Штомпка так характеризує оновлений варіант
модернізації:
- рушійною силою уже виступає не еліта, а "маси";
- зразком модернізації можуть бути не тільки західні країни, але й інші центри
світової цивілізації;
- процес модернізації стає асинхронним та різноманітним;
- оптимізм поступається місцем обережним оцінкам;
- приділяється значно більше уваги соціокультурним чинникам;
- пропонується у разі необхідності використовувати традиційні механізми;
- припускається можливість існування різних ідеологій для мотивації
модернізації.
Петро Штомпка народився у Варшаві, однак починаючи зі
студентських років його творче життя незмінно пов'язана з
Краковом - Ягеллонським університетом, в якому він
починаючи з 1975 року очолює відділ теоретичної соціології.
Видатний внесок П. Штомпки у розвиток міжнародної соціології
був підтверджений на XV Всесвітньому соціологічному конгресі
в Брісбені (Австралія) в 2002 році, котра обрала польського
соціолога президентом Міжнародної соціологічної асоціації.

11.

Процес політичної модернізації в Україні
історично належить до
охарактеризованого вище типу вторинної
(неорганічної) модернізації, характерної для
перехідних суспільств, які прагнуть
"вписатись" у процес, який російські
політологи, зокрема В.Пугачов, називають
"осучасненням навздогін". Це зумовлює
своєрідність самого державотворчого
процесу в Україні, яка полягає, по-перше, в
переході від колоніального статусу на шлях
самостійного розвитку; по-друге, від
тоталітарно організованого державногомонопольного правління методами прямого
розпорядництва (командноадміністративна система) до визначення
державних пріоритетів соціальноекономічного розвитку, нових управлінських
механізмів виходячи із суспільних проблем,
особливо в кризовий період та сучасний
(2009 р.) кризовий стан в Україні.
Уряди країн світу
використовують різні заходи
подолання кризи.
Наприклад, серед заходів,
які зараз вживаються:
- боротьба з безробіттям,
- створення і збереження
робочих місць;
- підтримка соціальної
сфери;
допомога регіонам.

12.

"Синдром модернізації" - це протиріччя між процесом диференціації,
вимогами рівності та здатністю політичної системи до інтеграції.
Він є основним наслідком взаємозв'язку і взаємодії основних криз
політичного розвитку, до яких належать:
- криза ідентичності (розрив соціально-структурних підрозділів суспільства
з політичною системою);
- криза легітимності (низький рівень лояльності населення до даної
політичної системи, відсутність згоди в суспільстві щодо природи й методів
діяльності політичної влади);
- криза участі (відчуження населення від політичного життя, створення
правовою елітою перепон для включення в політичну діяльність соціальних
груп, які заявляють свої претензії на владу);
- криза проникнення (невідповідність проголошених владою цілей і
напрямів соціального розвитку реальній соціально-політичній ситуації,
низький рівень практично-політичних можливостей системи державного
управління);
- криза розподілу (порушення принципів забезпечення прийнятого для
суспільства рівня матеріального добробуту і допустимої межі соціальної
нерівності та соціальної несправедливості).

13.

Модернізація державного управління шляхом
перезавантаження мислення викликана перш за все
необхідністю здійснення контролю за виконанням
прийнятих рішень, прогностичним підходом до
напрацювання рішень та інформуванням громадськості
щодо кроків, які робить влада. Прозорість влади, її
підзвітність, залучення громадян до участі у прийнятті
рішень - це прояви демократії, аргументи на користь
розвитку суспільства і подолання кризових станів.
Сьогодні існують два чинники
розвитку суспільства - наука та сильна,
компетентна, демократична державна
влада. Але, на жаль, мусимо визнати, що
українське суспільство досі не має власної
концепції розвитку, яка спиралася б не
тільки на універсальні моделі, а й на
національні інтереси, цінності, пріоритети.

14.

На межі тисячоліть гостро постає проблема переосмислення власної історії,
причин поразок і перемог, втрат і досягнень. Виникає потреба пошуку нової
моделі національного розвитку, визначення пріоритетів і прерогатив держави
на найближче майбутнє. Це можливо зробити лише в контексті світових
процесів, ураховуючи історичний досвід інших країн.
Суспільство, для якого характерним є процес модернізації, здійснює
відтворення на органічній новації, а не на тенденції розриву або руйнування
попередніх організацій. Воно прагне до збалансованості, гармонії економічної,
політичної, соціальної, інформаційної та інших систем.

15.

Сучасна світова економічна криза, політична нестабільність, відсутність
сформованих структур громадянського суспільства у нашій державі
негативно позначаються на соціально-політичній активності та
управлінських ініціативах населення. Відмічається низька правова культура
людей, незнання своїх прав та обов'язків, юридична неосвіченість, втрата
почуття людської гідності, байдужість до політичних процесів. Такі
суспільні негаразди стають звичними перешкодами на шляху побудови
громадянського суспільства як основи політичної модернізації управління.
Над вирішенням цього слід професійно та відповідально працювати,
проводити серйозну просвітницьку роботу.
Складність становища України полягає в тому, що вона одночасно вирішує
дві фундаментальні проблеми. Першу - відродження і зміцнення власної
державності, забезпечення реального суверенітету та гідного місця у
світовому співтоваристві. Другу - перехід до якісно іншої, нової форми
соціально-політичної, управлінсько-економічної організації суспільства,
модернізації його основ. Це вимагає нової інноваційної особистості
політика та управлінця відповідно до потреб суспільного розвитку.