Етнографічні особливості культур народів Африки

1. Лекція 3. Етнографічні особливості культур народів Африки

2. План:

1. Загальна
характеристика
африканського
континенту.
2. Расовий, етнолінгвістичний та
релігійний склад
населення.
3. Основні риси
господарськокультурного життя
населення Африки

3. 1. Загальна характеристика африканського континенту

Африка – другий за розміром материк земної кулі, який займає п’яту
частину суходолу планети (разом з островами 30,3 млн. кв. км). На
розвиток африканських народів, їх культуру в значній мірі вплинуло
географічне розташування материка, оскільки він, майже весь, міститься в
екваторіальній та тропічній зонах. Для Африки характерна не зміна пор
року, а чергування сухих і дощових сезонів. Дві третини материка
займають савани, а Гвінейське узбережжя та басейн р.Конго покриті
джунглями. На півночі Африки величезні простори (7 млн.кв. км) займає
найбільша пустеля планети – Сахара.

4.

Однорідність
географічного
середовища,
можливість
контактувати через
відкриті простори,
обумовили схожість
елементів культури
африканських
народів, яких
налічується близько
500, загальною
кількістю понад 1,2
млрд (на 2017),
становить понад 12 %
населення світу

5.

Загальне число
держав та
залежних
територій в
Африці — 62 (з
них 54
незалежних)

6.

Країни
Африки

7.

Африку традиційно поділяють на великі історикогеографічні області: Північна Африка – арабські країни
(Магріб) та Єгипет; Північно-Східна Африка – Ефіопія,
Сомалі; Західна Африка – країни Гвінейського
узбережжя; Центральна Тропічна Африка – басейн
Конго; Східна Тропічна Африка; Південна Африка та
Мадагаскар.

8.

Чисельність населення Африки можна визначити лише
наближено, оскільки в багатьох країнах континенту
недостатньо розвинена статистична служба. Крім того,
приріст населення досить високий, тому після
оголошення найновішої статистики, вона виявиться
заниженою. Африці належить світова першість за
рівнем народжуваності (близько 4,6% на рік). Найбільш
високі показники – в найбільш економічно відсталих
державах (ЦАР,Чад). Причинами цього виступають:
висока смертність, ранні шлюби, традиції, державне
заохочення.

9.

Загалом велика кількість
кліматичних і ґрунтових
зон дозволяють
африканцям вирощувати
різноманітні землеробські
культури та розводити
екзотичних тварин.
Натуральне та
дрібнотоварне
господарство й у наш
час складає основу
економіки багатьох країн
континенту.

10.

Середня тривалість життя в Африці складає 3540 років, тому переважає молодь у віці до 18 р.
(у деяких державах до 56%). Середня густина
населення – приблизно 13-14 чол. на 1 кв. км.
Більш компактно заселені долини великих рік
Нілу, Конго, Нігеру, Замбезі та промислові
райони Заіру, Замбії, Зімбабве, ПАРу, де
густина населення досягає 1000 чол. на кв. км.

11.

Перетворення більшості африканських країн на колонії
європейських держав відноситься до останньої чверті
ХІХ ст. Колоніалізм грабував природні багатства,
позбавляв африканців елементарних прав.
На початку ХХ століття майже вся територія Африки була
колонізована Францією, Німеччиною, Англією, Іспанією,
Португалією і Бельгією. Незалежними були тільки
Ефіопія, Єгипет, ПАР і Ліберія. Історичний перелом у
долях народів Африки відбувся після Другої світової
війни. У період з 1945 по 1980 рр. народи Африки
здобували свою незалежність.

12.

13.

Більше 75% населення
Африки мешкає у сільській
місцевості. Поруч з цим, із
здобуттям
незалежності
африканських
держав
спостерігається
швидке
зростання
міського
населення, а в окремих
країнах
питома
вага
міського населення досить
висока: Джибутті (60%),
Алжир (52%), Туніс (50%),
Конго (48%), Єгипет (44%).

14. 2. Расовий, етно-лінгвістичний та релігійний склад населення

15.

На африканському континенті проживають
представники трьох великих рас:
європеоїдної, негроїдної, монголоїдної та
змішаних і перехідних між ними расових типів.

16.

Європеоїди заселяють всю Північну Африку, що представлена
арабами і берберами, для яких характерні темний колір очей та
волосся, смуглява шкіра, вузьке обличчя, тонкий і прямий ніс.
Крім того, європеоїди мешкають також на півдні континенту – це
африканери, нащадки англійців, голландців, німців, французів
та інших.

17.

Переважна
більшість населення
Африки на південь
від Сахари належить
до негроїдної раси,
що поділяється на
три типи:
негрільський,
бушменський та
ефіопський.

18.

19.

Найбільш типові представники негрільського типу –
народи басейнів рік Нігера і Конго. Їм притаманні такі
морфологічні ознаки: чорний колір шкіри, кучеряве
волосся, помітний прогнатизм (виступ обличчя у
горизонтальній площині), товсті губи, широкий ніс з
низьким переніссям. До негрільського типу належать
також пігмеї Екваторіальної Африки, що виділяються
дуже низьким зростом (до 150 см.), тонкими губами,
менш темним кольором шкіри.

20.

Бушмени, що
населяють Східну
та, особливо,
Південну Африку,
характеризуються
жовтуватим
кольором шкіри,
пласким обличчям,
середнім або
малим зростом.

21.

Для ефіопського
типу (Ефіопія,
Сомалі) притаманне
поєднання рис
європеоїдів і
негроїдів:
червонуватий колір
шкіри, вузьке
обличчя,
виступаючий ніс,
великі, але не надуті
губи, пряме або
кучеряве волосся.

22.

Представники
монголоїдної раси
проживають в
країнах ПівденноСхідної та Південної
Африки, куди були
завезені китайці. До
перехідного типу між
монголоїдною і
австралоїдною
расами належить
населення о.
Мадагаскар.

23.

Населення Африки класифікують за етнолінгвістичною ознакою на мовні сім’ї: нігерокардофанську, афразійську, нілосахарську, койсанську, австронезійську
та індоєвропейську.

24.

В Африці
налічують від 500
до 7000 народів і
етнічних груп.
Більшість народів
Африки налічують
по кілька тисяч,
або навіть сотень
людей і населяють
1—2 села. Майже
90 % населення
Африки
становлять 120
народів
чисельністю понад
1 млн осіб, з них
2/3 припадає на
30 народів,
чисельністю понад
5 млн осіб.

25.

Більше 1 млн. осіб нараховує 111
африканських народів кожний,
що складає більше 88% всього
населення континенту.
Найбільшими в Африці
вважаються народи хауса (25
млн. чол.), йоруба (20 млн.), ібо і
фульбе (по 15 млн.), амхара
(більше 13 млн.), баконго (3 млн.)
та інші.

26.

Найпоширенішою
африканською
мовою
виступає суахілі (нігеро-кордофанської мовної
сім’ї,
нігеро-конголезької
групи),
якою
володіють 40 млн. чол

27.

В країнах Тропічної та Південної Африки
поширені багаточисельні мови нігерокардофанської мовної сім’ї (близько 305
млн. осіб та 213 народів), що поділяються на
дві групи: нігеро-конглоезьку і кардофанську.
В свою чергу нігеро-конглоезька група
поділяється на шість підгруп:
західноатлантичну – 20 млн.осіб (фульбе,
волоф, серер та інші); манде – 11
млн.(бамбара, малінке); вольта – 12
млн.(мосі, грусі, сенуфо); ква – 52
млн.(акан,еве, йоруба, іве); адамава-східна –
7 млн.(азаде, банда, гбайя); бенуе-конго –
140 млн.(банту, ібібіо, тів та інші).
Кардофаська мовна група (460 тис. чол.)
об’єднує народи що проживають у Судані.

28.

• Всю Північну, більшу частину Північно-Східної, а
також частину Східної і Західну Тропічну Африку
населяють народи, що говорять на мовах
афразійської (семіто-хамітської) сім’ї (49 народів,
близько 198 млн.чол.). Афразійську мовну сім’ю
поділяють на чотири групи: семітську, берберську,
кушитську і чадську. Серед семітської мовної групи
виділяють дві підгрупи: арабську (більше 80 млн.чол.)
та ефіопську (близько 20 млн.чол.). На різних
діалектах арабської мови говорить населення Єгипту,
Лівії, Тунісу, Алжиру, Марокко, Мавританії, Судану,
частково Малі, Нігеру, Чаду. На мові ефіопської
підгрупи розмовляє населення Ефіопії – народи
амхара, тигре, тиграї.

29.

Мовами берберської групи говорить
населення Північно-Західної Африки (близько
9 млн.чол.) – народи кабіли, ріфи, шлех,
шавійя та інші. До них відносяться кочові
племена туарегів Центральної Сахари.
Кушитські мови поширені на південному
сході Єгипту, північній Кенії, Танзанії, Ефіопії
та Сомалі (всього 20 млн.чол.). Мовами
чадської групи розмовляють близько 22
млн.чол., що проживають на півночі Нігерії,
Нігері, Камеруні,Чаді.

30.

Народи ніло-сахарської
мовної сім’ї (близько 31
млн.чол.) проживають у
Центральній Африці у
державах Ефіопії, Заірі,
Кенії, Судані, Танзанії, Чаді
та інших. До народів нілосахарської сім’ї належать
(близько 50): луо, дінка,
календжин, нубійці, тесо,
нуер, сара та інші.
Вказана мовна сім’я
поділяється на групи: шарінільська, сахарська,сонгай,
фур, маба, кома. Найбільш
чисельною виступає шарінільська група (23 млн.чол.),
народи якої проживають в
районі басейнів рік Шарі та
Нілу. Вона поділяється на
чотири підгрупи:
східносуданську,
центральносуданську,
берта, кунама.

31.

Койсанська мовна сім’я (7
народів, 345 тис.чол.) поширена
у Центральній, Південній та
Південно-Східній Африці. До
цих народів належать
готтентоти, дарма, бушмени,
сандаве, хадза тощо. Вони
проживають розпорошено у
Анголі, Ботсвані, Намібії, ПАР.

32.

Серед мешканців Африки близько 11 млн.осіб розмовляють
мовами індоєвропейської сім’ї. Із них більше 8 млн. осіб належать
до германської групи, а саме африканські голландці, французи,
італійці, іспанці, португальці та інші, що мешкають у Анголі,
Зімбабве, Ліберії та ПАР.
Мовами цієї сім’ї користуються також вихідці із Індії, Пакистану та
Бангладеш, що проживають у Маврікії, ПАР та частково у Східній
Африці.
Усі названі вище мовні сім’ї – автохтонного
африканського походження. Вони склалися і
розвивалися в межах Африки, але в процесі
етнічної історії поширилися далеко за межі
від місця формування. Поруч з цим, у
Африці поширені мови інших континентів,
зокрема мови австронезійської сім’ї, що
представлена малагасійською мовою, на
якій розмовляє населення Мадагаскару (10
млн.чол.).

33.

Після здобуття незалежності країнами Африки постало
питання про вибір державної мови замість мови
колишньої метрополії. Африканські політичні діячі пішли
по непростому шляху вибору однієї з місцевих мов,
оскільки у ряді даржав відсутній переважаючий етнос та
мова. Іноді робилися спроби надати рівні права одразу
кільком мовам (в Малі – 5, Гані – 4, Нігерії – 3). Лише
декілька країн проголосили місцеві мови державними:
Ефіопія (амхарську), Сомалі (сомалі), Малагасійська
республіка (малагасійську), Танзанія (суахілі).

34.

В деяких державах визнані державними
як місцеві, так і європейські мови: в
Руанді (кін’яруанда і французька),
Бурунді (курунді і французька),
Маврітанії (арабська і французька),
Лесото (сесуто і англійська), Ботсвані
(сечвана і англійська). У більшості
держав зберігається мова колишньої
метрополії в якості державної (Ліберія,
ПАР та інші). В ряді держав кількома
мовами здійснюються радіо та
телепередачі: в Уганді – 18 мовами;
Кенії – 17; Камеруні – 11; Нігерії – 10;
Малі – 9. Місцевою мовою видаються
регіональні видання, а нерідко англо- і
франкомовні видання відводять місце
для публікацій місцевою мовою.

35.

У наш час на африканському
континенті існують досить
різноманітні релігії та вірування.
Близько 42% мешканців Африки
прибічники ісламу, зокрема його
сунітського напрямку. Близько
половини африканських
мусульман зосереджено у
Північній Африці – у Єгипті,
Лівії, Алжирі, Тунісі, Марокко. У
Західній Тропічній Африці
мусульмани складають більше
третини населення, із яких
половина – в Нігерії. Історично
іслам почав проникати у
Північну Африку в зв’язку з
арабським завоюванням VІІ-ІХ
ст.

36.

37.

Серед 30% населення
континенту поширені традиційні
вірування та культи, що не
складають єдиної африканської
релігії.
На Гвінейському узбережжі
досить впливовими
залишаються культи
“екзотеричних (таємних)
товариств”, зокрема, культи у
чоловічому союзі Поро,
жіночому союзі Санде та інші.

38.

Сприймаючи постулати загальновідомих
релігійних вірувань, африканське населення
продовжує дотримуватися і давніх культів:
• Культ вождя. Він поширений у багатьох
африканських племенах в різних
проявах. До вождю відносяться як до
чаклуна або жерцеві, а в деяких місцях
Африки дотик до нього навіть карається
смертю. Глава племені повинен вміти
робити те, що не може звичайна людина:
викликати дощ, спілкуватися з духами
померлих. Якщо ж він не справляється зі
своїми обов'язками, його можуть навіть
вбити.
• Культ вуду. Одна з найбільш містичних
релігій, що зародилася в Західній Африці.
Вона дає можливість людині
безпосередньо спілкуватися з духами,
але для цього необхідно принести в
жертву тварину. Жерці зцілюють хворих,
знімають прокляття. Але відомі і випадки,
коли релігію вуду використовують для
чорної магії.

39.

Культ предків, або духів.
Займає важливе місце серед
традиційних релігій Африки.
Особливо розвинений в
землеробських і скотарських
племенах. В його основі віра в
те, людська душа після смерті
продовжує існувати і може
вселитися в дерево, рослина
або тварина. Дух предків
допомагає в повсякденному
житті, вберігає від
неприємностей.
Культ тварин, або зоолатрія.
В його основі лежить страх
людини перед дикими
хижаками. Особливим
шануванням користуються
леопард і змії.

40.

Культ речей і предметів - фетишизм.
Одна з найпоширеніших релігій
Африки. Предметом поклоніння може
стати будь-яка річ, що вразила
людину: дерево, камінь, статуя і інше.
Якщо предмет допомагає людині
отримати те, що він просить, то йому
приносять різні підношення, якщо
немає, то замінюють іншим.
Ібога - сама незвичайна релігія
ЦентральноїАфрики. Свою назву вона
отримала від наркотичної рослини,
застосування якого викликає
галюцинації. Місцеві жителі вірять в те,
що після застосування цього засобу,
душа покидає тіло людини і він має
можливість спілкуватися з духами
тварин і рослин.

41.

Близько 25% африканців
сповідують християнську релігію,
що проживають у країнах
Північно-Східної, Тропічної та
Південної Африки. Перші
осередки християнства з’явилися
у ІІ ст. в Єгипті. У наш час
християнство існує серед
частини єгиптян (православні
копти) та в Ефіопії.
З ХV ст. по західному узбережжю
Африки португальські місіонери
почали насаджувати католицтво.
Сучасні християнськоафриканські церкви та секти
поширені в країнах Тропічної та
Південної Африки і свою
діяльність здійснюють на основі
поєднання елементів
традиційних культів з класичними
релігійними обрядами.

42. 3. Основні риси господарсько-культурного життя населення Африки

3. Основні риси господарськокультурного життя
населення Африки

43.

Північна Африка
Основний вид діяльності - сільське
господарство.
У
населення
Єгипту, Судану, що проживає у
долині
Нілу
зрошувальне
землеробство. В Тунісі, Лівії,
Алжирі, Марокко, Мавританії
зрошувальне
землеробство
у
поєднанні
з
молочним
скотарством.
Чим далі від
узбережжя, тим вагомішим стає
скотарство.
Головними
с/г
культурами є пшениця і ячмінь, а в
Марокко — також кукурудза.
Арабо-берберські
землероби
розводять виноград, цитрусові,
інжир, мигдаль, оливи, фініки,
овочі та інше. Поширеними
ремеслами
є
гончарство,
ковальство,
обробка
шкіри,
ювелірне виробництво.

44.

Північно-Східної Африка
Народи, що проживають у Ефіопії,
Сомалі та Еритреї (амхара, сомалі,
тігре, тіграї, галла, сідамо та інші)
займаються с/г. Мешканці рівнин та
плоскогір’я
(амхара,
галла)
займаються
землеробством
у
поєднанні
зі
скотарством
і
розводять зебу, овець, кіз. У
гірських районах мешкають малі
народності
агау,
де
роль
скотарства помітно зростає. У
Ефіопії
розвинено
ювелірне
ремесло. Серед сомалі лише п’ята
частина — осілі землероби, що
проживають
на
морському
узбережжі та в долинах річок.
Переважна більшість населення —
типові кочові скотарі

45.

Західна Тропічна Африка
виділяється своєю етнічною строкатістю. Поширене мотичне
землеробство, якому часто передує вирубка та спалення лісу. Серед
різноманітних культур, які вирощуються населенням, поширений рис,
кукурудза, фоніо (злаки), солодка картопля (батат), бобові, арахіс,
цукрова тростина, перець, дині, тютюн та ін. Скотарство розвивалося
слабко, а недостатність м’ясної їжі компенсувалася за рахунок
полювання та рибальства. Домашніх тварин розводили лише народи
хауса, мандіго та деякі етнічні групи. Ремісники мандінго, хауса,
фульбе здавна виготовляли із металу знаряддя праці (наконечники
мотик, сокири, серпи, ножі), зброю (мечі, кинджали) та прикраси
(браслети, обручки, сережки). Художнє ремесло добре розвивалося
на узбережжі у народів еве (Бенін), ашанті (Гана), йоруба (Нігерія),
бамум (Камерун). Ремісники Беніну в XVI ст. навіть опанували техніку
бронзового ливарництва. Поширено також ткацтво.

46.

47.

Центральна, Східна та Південна Африка
Значних успіхів досягли народи баконго, баганда, зулу, коса, свазі.
Пігмеї займаються лише збиральництвом та полюванням. Банту знали
мотичне землеробство, а окремі народи навіть землеробство зі
штучним зрошенням, таким чином вирощували просо, кукурудзу, рис,
маніоку, ямс та ін. У саванах розвивалося скотарство, там розводили
велику рогату худобу, овець, кіз, ослів. Банту займалися виплавкою
заліза, міді, добували золото. Їхні вироби з металу, дерева, слонової
кістки відзначалися високою якістю. Пам’ятки культури Зімбабве
свідчать про високу техніку кладки кам’яних будівель із блоків без
усякого зв’язувального розчину. Банту утворили ряд держав — Баконго,
Балуба, Буганда, Монопата, які розгромили колонізатори. У XIX ст.
народи банту мали різний рівень соціально економічного розвитку —
від первіснообщинного ладу в Центральній Африці до феодальних
відносин із поєднанням рабовласництва на сході континенту. У деяких
найбільш відсталих племен Конго, зокрема басаката, що мешкають у
джунглях, зберігаються і донині порядки матріархату. Готентоти
займаються скотарством, виплавляють залізо, бушмени займаються
збиральництвом та полюванням.

48.

49.

50.

Основним заняттям малагасійців є
зрошувальне землеробство (рис). У
тих районах, де рис не росте,
вирощують кукурудзу, картоплю,
бобові, цукрову тростину, фрукти.
Скотарством займаються переважно
на заході та півдні Мадагаскару.
Сакалава розводять кіз, овець,
велику рогату худобу (зебу)