Об’єднання Німеччини. Об’єднання Італії

1.

Об’єднання Німеччини.
Об’єднання Італії

2.

Передумови об’єднання Німеччини
У 50-60-х рр. ХІХ ст. Німеччина переживала період стрімкого
економічного зростання. Унаслідок завершення промислової
революції країна посіла третє місце за часткою у світовому
промисловому виробництві після Великої Британії та США

3.

Основу зростання промислового виробництва Німеччини
становили досягнення в машинобудуванні. Запровадження
нових машин і технічних удосконалень сприяло розвитку інших
галузей промисловості

4.

Суттєві зміни відбулися в сільському господарстві, де
наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. встановилися ринкові відносини

5.

Власники підприємств покращували організацію праці, було
скорочено робочий день. Запровадження машин збільшило
потреби у кваліфікованих робітниках. Підприємці й робітники
Німеччини були зацікавлені в національному об’єднанні

6.

Німецькі радикали, особливо марксисти, виступали за
революцію «знизу», що усуне князівські династії та їхніх
союзників

7.

Іншим шляхом, яким і відбулося об’єднання, була революція
«згори» - підпорядкування всіх німецьких держав владі однієї
найсильнішої
Послідовники цього напрямку поділялися на
прибічників
великонімецької
концепції об’єднання
(утворення Великої
Німеччини, до якої мала
увійти Австрійська
імперія)
малонімецької концепції
(об’єднання німецьких
держав навколо Пруссії,
за винятком Австрії)

8.

У 50-60-х рр. ХІХ
ст. Митний союз,
у якому
головувала
Пруссія, а Австрія
не брала участі,
став центром,
навколо якого
формувалося
спільне
економічне
життя німецьких
земель

9.

Об’єднання Німеччини
Перехід Пруссії до рішучих дій
на
шляху
об’єднання
Німеччини
пов’язаний
із
діяльністю
видатного
німецького політика Отто фон
Бісмарка (1815-1898)
Отто фон Бісмарк
1862 р. прусський король
Вільгельм І призначив О. фон
Бісмарка
міністромпрезидентом (главою уряду).
Своїм основним завданням
останній вважав об’єднання
Німеччини «залізом і кров’ю»,
тобто силовим шляхом

10.

11.

Готуючись до реалізації своїх планів, О. фон Бісмарк здійснив
реорганізацію армії
Одночасно
із
цим
«залізний
канцлер»
уважно
стежив
за
ситуацією на континенті, обираючи
сприятливий час для початку
рішучих дій. Так, він переконався,
що до об’єднання Німеччини
схвально ставиться Велика Британія,
коли
її
прем’єр-міністр
Г.
Пальмерстон заявив:
«Необхідно, щоб Німеччина
стала сильною, щоб вона була
здатною втримати в шорах
обидві войовничі й амбітні
держави - Францію і Росію»

12.

У 1864 р. О. фон Бісмарк перейшов до активних дій. Після
нетривалої війни з Данією Пруссія отримала Шлезвіг, а Австрія
- Гольштейн

13.

8 червня 1866 р. прусська армія захопила Гольштейн. У
відповідь Австрія оголосила війну Пруссії. Вирішальна битва
австро-прусської війни, у якій перемогу здобула прусська
армія, відбулася 3 липня 1866 р. в селі Садова поблизу Праги

14.

23
серпня
1866
р.
за
посередництва Наполеона ІІІ
Пруссія та Австрія уклали у Відні
мирний договір
За Віденським миром
Пруссія перетворювалася
на найбільшу німецьку
державу із суцільною
територією від Рейну до
Німану.
Створювався
Північнонімецький союз,
до якого увійшли 17
німецьких держав, а
через деякий час ще
чотири

15.

Очолював союз прусський
король. Депутатів рейхстагу
(законодавчого
органу)
Північнонімецького
союзу
обирали в усіх державах, що
входили до нього, на основі
загального виборчого права
для чоловіків. Уряд очолював
канцлер,
призначений
прусським королем за згодою
рейхстагу.
Першим
канцлером став О. фон
Бісмарк
Отто фон Бісмарк

16.

Наприкінці 60-х рр. ХІХ ст. відносини Пруссії і Франції
загострилися. Обидві сторони готувалися до війни й бажали її
початку. Наполеон ІІІ побоювався подальшого зміцнення Пруссії
та вважав, що невелика переможна війна зміцнить Другу
імперію. О. фон Бісмарк розраховував завдяки війні завершити
об’єднання Німеччини та посилити її позиції в Європі
Наполеон ІІІ
О. фон Бісмарк

17.

Початок об’єднання Італії
У середині ХІХ ст. в боротьбі за об’єднання Італії існувало два
напрямки:
радикально-демократичний
помірковано-ліберальний
виступали
за
здобуття
незалежності та об’єднання
Італії
«знизу»
шляхом
повстання,
здійсненого
народом, і запровадження в
країні республіканської форми
правління
відстоювали ідею здобуття
національного
звільнення
«згори» завдяки боротьбі,
якою керуватиме Сардинське
королівство
(П’ємонт),
і
бачили майбутню об’єднану
Італію монархією

18.

Із 1852 р. прем’єр-міністром
П’ємонту
став
відомий
представник
поміркованих
лібералів граф Камілло Кавур.
К.
Кавур
не
сприймав
революційний радикалізм і
вважав, що Італія може
об’єднатися
лише
за
допомогою однієї з великих
держав, здатної розгромити
Австрію. Щоб П’ємонт став
центром об’єднання Італії, його
необхідно шляхом реформ
перетворити
на
сучасну
державу з конституційною
формою
правління
та
розвиненою економікою
Камілло Кавур

19.

Діяльність уряду К. Кавура сприяла економічному піднесенню
Сардинського королівства, завдяки чому було посилено його
обороноздатність, збільшено й переозброєно п’ємонтську
армію

20.

П’ємонт узяв участь у Кримській війні проти Росії, відправивши
до Криму 15 тис. солдатів. Завдяки цьому сформувався союз
Сардинського королівства та Франції. У липні 1858 р. на
таємній зустрічі К. Кавур домовився з Наполеоном ІІІ про
допомогу у звільненні від австрійців Ломбардії та Венеції
Камілло Кавур

21.

У квітні 1859 р. Австрія, дізнавшись про цю угоду, першою
оголосила війну П’ємонту та вторглася на його територію. У
битвах під Палестро, Мадженто й Сольферіно об’єднана
франко-п’ємонтська
армія
розгромила
австрійців
і,
розвиваючи наступ, звільнила Ломбардію

22.

У квітні 1860 р. спалахнуло народне повстання на острові
Сицилія

23.

Місцеві
радикали,
очолювані Дж. Мадзіні,
звернулися по допомогу до
Дж. Гарібальді. Прибуття
Дж. Гарібальді на Сицилію
вилилося
в
загальне
повстання проти влади
неаполітанського
короля.
Вирішальна битва відбулася
в травні 1860 р. під
Калатафімі. Здобувши в ній
перемогу, уже з 10 тис.
солдатів Дж. Гарібальді
захопив
Палермо
й
переправився на територію
Апеннінського півострова
Дж. Гарібальді

24.

7 вересня 1860 р. війська Дж. Гарібальді тріумфально увійшли
до Неаполя. Король утік, а його армія капітулювала. Дж.
Гарібальді проголосили тимчасовим диктатором обох Сицилій
від імені сардинського короля
Дж. Гарібальді

25.

Ситуацією на півдні
Італії
вирішив
скористатися К. Кавур.
Переконавши
Наполеона
ІІІ,
що
гарібальдійці
збираються рухатися на
Рим, де перебували
французькі війська і
зіткнення з якими було
неминучим, він наказав
сардинській
армії
рухатися через Папську
область назустріч Дж.
Гарібальді

26.

Еммануїл ІІ
Незабаром відбувся плебісцит,
на якому неаполітанці й
частина
захопленої
сардинцями Папської області
висловилися за приєднання до
П’ємонту. Радикали, очолювані
Дж.
Мадзіні,
вимагали
проголосити республіку, однак
К. Кавур переконав Дж.
Гарібальді розпустити свою
армію та передати владу
Віктору Еммануїлу ІІ. Унаслідок
цього на кінець 1860 р. майже
вся Італія, крім Венеції та
невеликої частини Папської
області з Римом, увійшла до
складу
Сардинського
королівства

27.

Утворення Італійського королівства. Завершення
об’єднання Італії
У лютому 1861 р. в Турині зібрався перший загальноіталійський
парламент. Залу засідань прикрашали італійські прапори й
плакати з гаслами: «Чи потрібна вам єдина й неподільна Італія
на чолі з конституційним королем Віктором Еммануїлом?»

28.

У 1861 р. на це запитання
переважна більшість виборців
Сардинського
королівства,
Королівства
обох
Сицилій,
Ломбардії, Парми, Модени,
Тоскани,
частини
Папської
області відповіла схвально. 17
березня 1861 р. парламент
проголосив Віктора Еммануїла
першим королем об’єднаної
Італії
Першим
прем’єр-міністром
Італійського королівства став
К. Кавур
Еммануїл ІІ

29.

За державним устроєм новостворена держава була конституційною
монархією із двопалатним парламентом. Він складався з палати
депутатів, яких обирали виборці, і сенату, члени якого призначалися
королем. Однак унаслідок значного майнового цензу виборче право
отримали лише 2,5 % населення країни

30.

Об’єднання
Італії
завершилося в 1870 р.,
коли після поразки у
франко-прусській війні та
краху Другої імперії
французький
гарнізон
залишив Рим. 20 вересня
1870 р. армія Дж.
Гарібальді увійшла до
міста,
яке
стало
столицею
Італійського
королівства.
Папські
володіння
відтепер
обмежувалися
Ватиканським палацом