Список рекомендованих джерел
Список рекомендованої літератури
Зазначені вчені О. Аркуша та М. Мудрий запропонували таку періодизацію ідеологічного й організаційного русофільства: перший
Виконала студентка 2 курсу групи ІІ-13-1 Малік Ростислава
3.56M
Категория: КультурологияКультурология

Розвиток процесу формування української модерної нації: народницька стадія націотворення (40 – 80-ті рр. ХІХ ст.)

1.

Лекція 7
Розвиток процесу
формування
української модерної
нації: народницька
стадія націотворення
(40 – 80-ті рр. ХІХ ст.)
(4 години)

2.

ПЛАН
1. Теоретичні аспекти вивчення народницької
(культурно-політичної) стадії українського
націотворення.
2. Кирило-Мефодіївське товариство та його роль у
розвитку українського національного руху.
3. Національно-культурне піднесення західних
українців доби революції 1848 – 1849 рр.
4. Початки громадівського руху кінця 1850-х –
першої половини 1860-х рр.
5. «Старі» і «молоді» громади, українські гуртки та
осередки в Наддніпрянщині 1870 – 1880-х рр.
6. Суспільно-політичний рух на західноукраїнських
землях 1860 – 1880-х рр., його своєрідність.

3. Список рекомендованих джерел

Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибр. історичні та публіцистичні твори. – К.: Либідь, 1995. –
с.
816
Восстание 1863 года. Материалы и документы: Русско-польские революционные связи: В 2 т. /
Под ред. В. Дьякова и др. – М.: Изд-во АН СССР, 1963. – Т. 2. – С. 128-130, 130-146.
Грінченко В., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. – К.: УІА НАНУ 1994. –
286 с.
Грушевський М. С. Щоденник (1888 – 1894 рр.) / Підгот. до видання, переднє слово, упорядк.,
коммент. і післямова Л. Зашкільняка. – К.: Ін-т укр. археогр. та джерелозн. ім. М. С. Грушевського
НАН України, 1997. – 261 с.
Документи ЦДІА УРСР у м. Києві про М. П. Драгоманова / Публ. В. С. Шандри // Архіви України. –
1991. – № 4. – С. 9-13.
Драгоманов М. П. Австро-руські спомини (1867 - 1877) // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т.
– К.: Наук. думка, 1970. – Т. 2. – 595 с.
Він же. Вибране. – К.: Либідь, 1991. – 686 с.
Злупко С. М. Сергій Подолинський – вчений, мислитель, революціонер. – Л.: Каменяр, 1990. – С.
187-192: Додаток: Програма часопису “Громада”
(1880 р.).
Історія суспільної думки України (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.): Хрестоматія / Уклад. А.
Г. Болебрух. – Д.: Вид-во ДДУ, 1994. – 192 с.
Кістяківський О.Ф. Щоденник (1874 – 1885): У 2 т. – К.: Наук. думка, 1994. – Т. 1. – 648 с.; 1995. – Т.
2. – 584 с.
Костомаров Н. И. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. – К.: Наук. думка, 1992. – С. 5-328 .

4.

Він же. Слов’янська міфологія: Вибр. праці з фольклористики й літературознавства. – К.:
Либідь, 1994. – 384 с.
Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. / Гол. ред. П. С. Сохань . – К.: Наук. думка. 1990. –
Т. 1. – 542 с.; Т. 2. – 694 с.; Т. 3. – 440 с.
Куліш П. Жизнь Куліша // Куліш Пантелеймон. Твори: У 2 т. – 2-е вид. – К.: Наук. думка,
1998. – Т. 1. – С. 234-264.
Він же. Українофілам // Пам’ятки суспільної думки України /XVIII – перша половина ХІХ
ст.: Хрестоматія / Під ред. А. Г.Болебруха. – Д.: Вид-во ДДУ, 1995. – 488 с.
Отмена крепостного права на Украине: Сб. док. и матер. / Уклад. А. З. Барабой та ін.– К.:
Изд-во АН УССР, 1961. – С. 342-345, 353-354, 373-376.
Національні процеси в Україні: Хрестоматія: У 2 т. / Під ред. В. Ф. Панібудьласки. – К.:
Вища школа, 1997. – С. 248-276.
Світленко С. І. Народництво в Україні 60 – 80-х років ХІХ століття: Аналіз публікацій
документальних джерел. – Д.: Вид-во ДДУ, 1995. – С. 200-207, 211, 215, 217 - 220, 231-234.
/Додаток джерел до монографії/.
Сиваченко М. Є., Деко О. А. Леонід Глібов: Дослідження і матеріали. – К.: Дніпро, 1969. –
С. 136-176, 222-277.
Син України: Володимир Боніфатійович Антонович : У 3 т. / Упоряд. Віктор Короткий,
Василь Ульяновський. – К.: Заповіт, 1997. – Т. 1. – 448 с., – Т. 2. – 448 с.
Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. ст.; примітки М. Гнатюка. – Л.: Каменяр, 1997.
– 635 с.
Суспільно-політичний рух на Україні в 1856 – 1862 рр. – К.: Вид-во АН УССР, 1963. – С. 4445, 265-267, 269-284.
Суспільно-політичний рух на Україні в 1863 – 1864 рр. - К.: Вид-во АН УССР, 1964. – С. 4446, 62-64, 77-82, 135-138, 146-147, 196-197, 221-222, 309-311, 429-436.
Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах / За ред. Д. Д. Копиці. – К.: Держполітвидав
УРСР, 1950. – С. 263-265, 266-297.

5. Список рекомендованої літератури

Антонович М. З історії українських громад на рубежі 1850 – 1860-х років // Київська старовина. – 1998. - № 2. – С. 28-49.
Аркуша Олена. Український національно-політичний рух у Галичині наприкінці 80-х рр. ХІХ ст. // Україна: культурна спадщина,
національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. – Л.: Ін-т українозн. ім. І. Крип’якевича НАНУ, 1997. – № 3 – 4. – С. 118-139.
Волощенко А. К. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х – на початку 80-х років ХІХ ст. – К.: Наук. думка, 1974. –
223 с.
Грицак Я. До генези ідеї політичної самостійності України // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – К.:
Наук. думка, 1992. – Вип. 1. – С. 121.
Грушевский М. С. Движение политической и общественной украинской мысли в ХІХ ст. // Історія суспільної думки України (друга
половина ХІХ – початок ХХ ст.): Хрестоматія. – Д.: Вид-во ДДУ, 1994. – С. 132-141.
Він же. Очерк истории украинского народа. – К.: Либідь, 1990. – 398 с.
Депенчук Л., Лук М. Історіософія та соціальна філософія Михайла Драгоманова. – К.: Укр. центр духовної культури, 1999. – 230 с.
Добржанський Олександр. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – Чернівці: Золоті литаври,
1999. – 574 с.
Зайончковский П. А. Кирило-Мефодиевское общество (1846 – 1847). – М.: Изд-во Москов. ун-та, 1959. – 172 с.
Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. /Друга половина ХІХст./. – К.: Вид-во Київ. ун-ту,
1971. – 221 с.
Калинович В. І. Політичні процеси Івана Франка та його товаришів. – Л.: Вид-во Львів. ун-ту, 1967. – 156 с.
Катренко Андрій. Одеська громада 70 – 90-х років ХІХ ст. // Київська старовина. – 1998. – № 2.
Вын же. Український національний рух ХІХ ст.: Навч. посібник. – К.: [Київський ун-т], 1999. – Частина ІІ.: 60 – 90-ті роки ХІХ ст.. – 189
с.
Коновець О.Ф. Просвітницький рух в Україні (ХІХ – перша третина ХХ ст.). - К.: Хрещатик, 1992. – 120 с.
Крип’якевич І. Історія України. – Л.: Світ, 1990. – 520 с.
Круглашов Анатолій. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. – Чернівці: Вид-во “Прут”, 2000. – 488 с.
Марахов Г. И. Социально-политическая борьба на Украине в 50 – 60-е годы ХІХ века. – К.: Вища школа, 1981. – 160 с.
Марголис Ю. Д. Исторические взгляды Т. Г. Шевченка. – Л.: ЛГУ, 1964. – 294 с.
Міллер Олексій. Емський указ // Україна модерна. – Л.: Ін-т іст. дослід. Львів. нац. ун-ту ім. Івана Франка, 2000. – Число 4 – 5. – С. 9-49.
Нарис історії “Просвіти” / Р. Іваничук, Т. Комаринець, І. Мельник, А. Середяк. – Л., Краків; Париж: Просвіта, 1993. – 232 с.
Палієнко М. Київська Стара громада у суспільному та науковому житті України (друга половина ХІХ – початку ХХ ст.). // Київська
старовина. – 1998. - № 2. – С. 49-84.
Пинчук Ю. А. Исторические взгляды Н. И. Костомарова (Критический очерк). – К.: Наук. думка, 1984. – 189 с.
Сарбей В. Г. Етапи формування української національної самосвідомості (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.) // Український історичний
журнал. – 1993. – № 7 – 8. – С. 3-14.
– С. 84 – 95.

6.

Він же. Очерки по методологии и историографии истории Украины (период капитализма). – К.: Наук.
думка, 1989. – С. 119-147.
Він же. Національне відродження України. – К.: Видавн. дім Альтернативи, 1999. – 336 с.
Він же. Становлення і консолідація нації та піднесення національного руху на Україні в другій половині
ХІХ ст. // Український історичний журнал. – 1991. – № 5. – С. 3-16.
Світленко С. І. Народництво в Україні 60 – 80-х років ХІХ століття: Аналіз публікацій докумен-тальних
джерел. – Д.: Вид-во ДДУ, 1995. – 240 с.
Він же. Народництво в Україні 60 – 80-х років ХІХ століття: Теоретичні проблеми джерело-знавства та
історії. – Д.: Навч. книга, 1999. – 240 с.
Він же. Народницький рух в Україні 1860 – 1880-х років: Аналіз джерел архівних фондів Росії. – Д.: ДДУ,
1996. – 128 с.
Він же. Народництво в Україні: сучасний погляд на проблему // Український історичний журнал. –1997.
– № 3. – С. 41-49; № 4. – С. 29-38.
Він же. Українські громади другої половини ХІХ – початку ХХст. ( Особливості ідеології та діяльності) //
Київська старовина. – 1998. – № 2. – С. 9-28.
Сергієнко Г. Я. Кирило-Мефодіївське товариство: утвердження ідеї національного відродження
України в слов’янському світі // Український історичний журнал. – 1996. – № 1.
Він же. Т. Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наук. думка, 1983. – 206 с.
Скакун О. Ф. Политическая и правовая мысль на Украине (1861 – 1917). – Х.: Вища шк., 1987. – 157 с.
Трусевич С. М. Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в 50 – 70-х роках ХІХ ст. – К.: Наук. думка,
1978. – 166 с.
Ульяновський Василь, Короткий Віктор. Володимир Антонович: образ на тлі епохи. – К.: ТОВ
“Міжнародна фінансова фундація”, 1997. – 218 с.
Шаблиовский Е. С. Т. Г. Шевченко и русские революционные демократы. – 2-е изд., перераб. и доп. –
К.: Наук. думка, 1975. – 392 с.
Ястребов Ф. Революционные демократы на Украине. Вторая половина 50- х – начало 60-х годов ХІХ ст.
– К.: Изд-во АН Украинской ССР, 1960. – 308 с.
Шип Н. А. Интеллигенция на Украине (XIXст.): Ист.-социол. очерк. - К.: Наук. думка, 1991.
– 172 с.

7.

1.
Теоретичні аспекти вивчення
народницької (культурно-політичної)
стадії українського націотворення.
Оснвними теоретичними проблемами народницької (культурнополітичної) стадії українського націотворення:
Проблема визначення основного змісту цього етапу національновизвольних змагань.
А. Катренко визначив цей етап як культурно-політичний,
І. Колесник як народницько-громадівський період 60-х–80-х рр. ХІХ ст.,
В. Сарбей як різночинсько-народницький (з др. П. 40-х рр. до 80-х рр.
ХІХ ст.).
І. Лисяк-Рудницький розглядав цей етап як народницьку стадію в межах
40-х – 80-х рр. ХІХ ст., визначаючи два підперіоди: романтичний і
позитивістичний
Р. Шпорлюк називав це явище культурною фазою українського
національного відродження, відзначаючи, що це явище в Галичині
зародилося у 30–40-х рр. ХІХ ст.
П. Магочій вирізняв цей етап як організаційний, який в межах
Наддніпрянщини охоплював 1840–1900 рр., а в західноукраїнських
землях – 1848–1860 рр.
О. Пріцак, Дж. Решетар виділяли київську і женевську стадії.

8.

Проблема періодизація українського руху.
Початок народницької стадії майже співпав у Наддніпрянській та Західній
Україні,
що пов’язано з діяльністю
Кирило-Мефодіївського
товариства у Києві в 1846–1847 рр.
та подіями «Весни народів»
на західноукраїнських землях
в 1848–1849 рр.
На західноукраїнських землях період 1850-х рр. дістав назву «бахівської
реакції» і теж позначився спадом українського руху.

9.

Демократичне піднесення в підросійській Україні кінця 1850-х – початку 1860х рр. активізувало український національний рух, хоча від 1863 – 1864 рр.
знову розпочався, за словами С. О. Єфремова, «другим антрактом в історії
розвитку українського руху»,який тривав від 1863 р. до початку 1870-х рр.
1873 р. в Наддніпрянській Україні
знову
спостерігаємо
нове
українське
піднесення,
наразі
короткотривале – до Емського указу
1876 р. Опісля, у другій половині
1870-х – 1880-х рр. період спаду
українського
руху
внаслідок
жандармсько-поліцейського
й
цензурного тиску на будь-які
прояви
національного
вільнодумства.
На
західноукраїнських землях, за умов
конституційних реформ Габсбургів
відбувається позитивна динаміка
українського руху, внаслідок чого
Східна Галичина перетворилася на
український П’ємонт.

10.

Проблема регіональної своєрідності у Наддніпрянщини і
західних регіонах.
1.
Cлід зважати на відмінності соціальної бази руху, основу
якого в Наддніпрянщині складали представники
різночинської інтелігенції – вихідці з українського
шляхетства/дворянства, міщанства, дрібної буржуазії,
духовенства, учителі, лікарі, репрезентанти вільних
професій. На західноукраїнських землях чверть активних
учасників руху складали представники греко-католицького
духовенства.
2.
Регіональна розмаїтість притаманна й ідеологічному
спрямуванню руху. У Наддніпрянщині переважала ідейна
палітра від ліберально-демократичної домінанти до
незначного радикально-демократичного та
національно-консервативного сегментів. На
західноукраїнських землях в українському русі була міцно
представлена консервативна складова, до якої належали
москвофіли і певною мірою народовці, які водночас
продукували й ліберально-демократичні ідеї.
3.
Між регіонами були й певні відмінності в організаційних
формах і структурах, таких як громади, гуртки,
товариства, організації.

11.

Проблема термінологічного визначення. Український національний рух
позначається різноманітними термінами. Найбільш автентичний,
репрезентативний і вірогідний серед них «українські народолюбці».
Українські народолюбці – діячі опозиційного суспільного руху патріотичної
інтелігенції, студентства та учнівської молоді, які об’єднувалися
національно-демократичною спрямованістю свого світогляду та поділяли
ідею українського національно-культурного відродження. Термін
«народолюбці» виник на початку 1860-х рр. у середовищі демократичного
українства і від початку визначав належність до українського національного
руху. Вперше його використано публічно діячами київської української
громади у посланні до «братів галичан» від 21 червня 1862 р., видрукуваному
на шпальтах львівського часопису
«Слово». Зазначений термін вживався
київськими діячами як самоназва
учасників українського
національно-демократичного руху.

12.

Київські громадівці визначали народолюбців як діячів ідейного напряму, що мав
цілком усвідомлену мету, засоби та принципи діяльності, соціальну базу. Термін
«народолюбці» мав узагальнюючий зміст і поширювався на прихильників
народної справи усієї Наддніпрянщини 1870 – 1880-х рр.
За радянських часів термін фактично був вилучений з наукового обігу.
Відновився й утверджується в новітній українській історіографії для
ідентифікації діячів українського національного руху демократичного
спрямування, прихильників народу та народної справи пореформеного
періоду в Україні. Термін «українські народолюбці» є синонімічним таким
назвам, як «народники», «хлопомани», «українолюбці», «українофіли».
Є ширшим за термін «громадівці», оскільки репрезентує не тільки
учасників українських громад, а й в інших українських гуртків, груп,
організацій та товариств та окремих діячів, які не об’єднувалися в якісь
організаційні структури національного руху.

13.

2. Кирило-Мефодіївське товариство та його роль у розвитку
українського національного руху
Кирило-Мефодіївське товариство – таємна політична національнопатріотична організація (грудень 1845 – березень 1847, Київ). Наприкінці
1845 – на початку 1846 р. засновниками товариства стали
Василь Михайлович
Білозерський
(1825-1899)
Микола Іванович
Гулак
(1821-1899)
Микола Іванович
Костомаров
(1817-1885)

14.

Згодом до них приєдналися 9 осіб, у тому числі Георгій Андрузький,
Олександр Навроцький, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб.
Тарас Григорович
Шевченко
(1814-1861)
Дмитро Павлович
Пильчиков
(1821-1893)
Пантелеймон
Олександрович
Куліш (1819-1897)
У квітні 1846 р. до лав товариства вступив Тарас Шевченко. Зв’язки з
Кирило-Мефодіївським товариством підтримували ще близько 100 чоловік.
Таємна організація названа іменами відомих слов’янських просвітителів
Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і
Мефодій, січень 1846».

15.

Програмні основи товариства викладені у «Книзі буття українського
народу» (український варіант роботи Адама Міцкевича «Книги народу
й пілігримства польського») і «Статуті Слов’янського братства св.
Кирила і Мефодія», основним автором яких був М. Костомаров, хоча,
напевно, ці документи складалися за участю й деяких інших братчиків,
та у «Записці», написаній Василем Білозерським.
Ідейну основу програмних документів
товариства склали ідеї українського
національно-культурного
відродження
і
українського
панславізму,
романтична
ідея
загальнослов’янської єдності, а також
концепти
народовладдя,
незалежності,республіканізму,
федералізму, християнської моралі.
Ада́ м Міцке́вич
(1798-1855)

16.

Товариство ставило головною метою
досягнення державної незалежності
України у федеративній спілці таких же незалежних слов’янських держав.
«Братчики» виступали за повалення самодержавства та ліквідацію кріпацтва в
Російській імперії. Складена колективно програма товариства «Книга
буття українського народу, або Закон Божий» у 109 положеннях за
допомогою релігійно-повчальних та історико-публіцистичних аргументів
доводила право українського народу бути ініціатором боротьби за національне й соціальне визволення слов’янських народів з об’єднанням їхніх
новостворених демократичних республік у федеративну спілку. Важливими
принципами історичного майбутнього України братчики вважали соціальну
рівність і суверенності, знищення царизму, скасування кріпосного права і
станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян, рівноправ’я
у питаннях доступу до національної
мови, культури та освіти.
Права і обов’язки
членів
Кирило-Мефодіївське
товариства
регламентувалися
статутом.

17.

Серед учасників товариства намітилося два ідейні крила:
радикально- і ліберально-демократичне.
Прихильники революційного напряму боротьби, зокрема
Т. Шевченко, О. Навроцький, М. Гулак, І. Посяда, М. Савич,
Г. Андрузький, вважали, що скасувати кріпацтво та повалити
самодержавство зможе тільки народне повстання. Послідовники
ліберально-демократичних поглядів, а серед них виділялися
М. Костомаров та П. Куліш, виступали за поступове
реформування основ суспільства.
О. Навроцький
М. Гулак
І. Посяда
Пантелеймон Куліш
М. Костомаров

18.

Так Кирило-Мефодіївське товариство діяло до кінця березня 1847 р.
У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова
діяльність братства була викрита. Заарештовані царськими властями,
які вбачали у Кирило-Мефодіївському товаристві небезпечну
антиурядову організацію, за вироком, затвердженим Миколою І, 12
«братчиків» були покарані засланням у різні місця імперії. Слідство у
справі кирило-мефодіївців тривало з 18 березня до 30 травня 1847 р. в
Петербурзі. Тоді ж шеф жандармів Орлов представив Миколі I доповідь
у справі, яку нарекли справою «Україно-слов'янського товариства».
Найтяжче покаралиТараса Шевченка, якого за особистим
розпорядженням Миколи I, розгніваного карикатурами поета на свою
дружину, віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу на 10
років без права писати і малювати. На трирічний термін було ув’язнено
у Шліссельбурзькій фортеці Миколу Гулака. Микола Костомаров
перебував в ув’язненні один рік, а Олександр Навроцький — півроку у
В’ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у
віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися
в Україну.

19.

На думку історика Р. Г. Симоненка, історичне значення КирилоМефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою
української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше
розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка
стала дороговказом для його наступників.
Український діаспорний історик
Орест Субтельний зазначав, що КирилоМефодіївське товариство не лише явило
собою першу, хоч і невдалу, спробу
інтелігенції перейти від культурницького
до політичного етапу національного
розвитку, а й привернуло увагу царського
уряду (що доти намагався розіграти карту
українофільства проти польських культурних
впливів на Україні) до потенційної небезпеки
зростаючої національної свідомості
українців.
Орест Субтельний

20.

3. Національно-культурне піднесення західних українців доби
революції 1848 – 1849 рр.
«Весна народів» розпочалася у Відні 13 березня 1848 р. 15 березня повстав
Берлін, 18 березня – Мілан. 18 – 19 і 21 березня 1848 р. на вулиці Львова теж
вийшли демонстранти, внаслідок чого в місті був замінений бургомістр, а
губернатор Франц Стадіон дозволив звільними політичних в’язнів та погодився
на формування національної гвардії. 18 березня 1848 р. польські ліберальношляхетські кола виробили петицію до імператора і наступного дня подали на
підписання львів’янам.
На початку «весни народів» найбільш
організованим у Східній Галичині був польський
національний рух, представлений Центральною
Радою Народовою – ліберальною організацією, що
виникла 13 квітня 1848 р. До складу організації
спочатку увійшло близько 25 діячів, а затим це коло
розширилося до 145 представників різних верств
населення за винятком селян. Серед відомих діячів
ЦРН
слід назвати таких, як Олександр
Батовський,
Август
Бєльовський,
Тадей
Василевський, Кирило Вінковський,
Ян
Димінський, Ян Добжанський, Францішек
Смолька та ін.
Франц Зераф Штадіон
фон Вартгаузен
(1806-1853)

21.

Фердинанд I
(імператор Австрії)
1793-1875
Програма Центральної Ради Народової базувалася на
вимогах, викладених у петиції від 18 березня 1848 р., і
передбачала проведення ліберальних реформ та
запровадження в Галичині польської автономії у складі
Австрійської імперії. Кінцевою було відновлення
Польщі в давніх кордонах. Прагнучи
здобути
популярність серед народних мас, ЦРН закликала
шляхту до негайного звільнення селян від панщини.
Хоча це й не дало відчутного відгуку серед дідичів,
австрійський імператор Фердинанд вирішив зіграти на
випередження і 17 квітня скасував панщину в
Галичині з 15 травня 1848 р., про що проголосив на
Великдень 22 квітня.
Центральна Рада Народова намагалася згуртувати
різні, здебільшого
середні,
верстви польського
населення Львова під гаслами національнодержавного відродження. З 19 квітня рупором
організації став друкований часопис «Gazeta
Narodova», що швидко здобув популярність серед
читачів. Упродовж квітня – травня 1848 р. ЦРН
утворила свої філії на місцях, налагодила співпрацю з
легальними товариствами,
провела численні
національно-релігійні маніфестації,
сформувала
польську Національну гвардію.

22.

Започатковання українського руху часів «весни народів» виявилося у
врученні 19 квітня 1848 р. губернаторові Францу Стадіону петиції на ім’я
цісаря Фердинанда від імені групи греко-католицького духовенства і міщанства
Львова. В петиції містилися побажання запровадити у школах і громадськополітичному житті Східної Галичини української мови, забезпечити українцям
доступ на всі посади та зрівняння у правах духівництва всіх віросповідань.
25 квітня установчою грамотою цісаря проголошена перша конституція
Австрії, яка перетворювалася на конституційну монархію, де декларувалися
демократичні свободи, а народам гарантувалася непорушність їхньої
національності та мови. Вселяло великі надії й обговорення в імперському
парламенті (рейхстазі) федеративного проекту держави.
Так розпочалася українська національна революція в Галичині.
За умов початку революції
активізувалися національні рухи,
в тому числі український. 2
травня 1848 р. утворилася
Головна Руська Рада у
Львові – перша легальна
політична організація
українців у Східній
Галичині.

23.

Головою ГРР був єпископ Г. Яхимович, заступниками–М.Куземський, І.
Борисикевич, а секретарями–М. Малиновський й Т. Леонтович. Усього
в ГРР нараховувалося 66 членів, зокрема 20 дрібних чиновників, 18
духовних осіб, 13 студентів, 9 світських інтелігентів, один підприємець.
Заснування ГРР відбулося при демонстративному вшануванні
пам’яті М. Шашкевича, що мало засвідчити зв’язок з колишньою
«РуськоюТрійцею».
Миха́йло
Кузе́мський
(1809-1879)
Іван Іванович
Борисикевич
(1815-1892)
Григорій
(Яхимович)
(1792-1863)

24.

На перші збори української політичної організації прийшло
близько 300 українців, кілька поляків. ГРР видала Маніфест до
народу,який визнавав право українського народу на
самовизначення, містив демократичну програму діяльності.
Програма ГРР
висувала такі вимоги, як скасування
середньовічних повинностей селян за викуп, ліквідація
привілеїв великих землевласників на полювання, примусовий
найм тощо, гарантування селянської земельної власності і захист
селян від утисків дідичів, розвиток сільського господарства,
промисловості та торгівлі, утворення кредитних установ,
скасування нерівності станів, встановлення рівності громадян
перед судом і законом, поліпшення рівня освіти та охорони
здоров’я, вільний національний розвиток русинів. В основу
програми була покладена стаття Я. Головацького «Становище
русинів у Галичині» (1846). Головною вимогою ГРР стало гасло поділу
Галичини за етнічним принципом на дві окремі адміністративнополітичні одиниці: західну (польську) і східну (українську) з центром у
«столиці Руського краю Львові з наданням Східній Галичині статусу
коронного краю, тобто національно-територіальної політичної автономії
з власною конституцією, сеймом та адміністрацією і правом на
об’єднання з українським Закарпаттям. Ця вимога здобула широку
підримку серед східногалицького українства, яке до початку січня 1849
р. поставило під нею понад 200000 підписів.

25.

Греко-католицька церква, яка мала
сильний вплив на ГРР, вбачала своїм
головним союзником у боротьбі проти
польського
політичного
табору
австрійську бюрократію.
ГРР мала 50 відділень – місцевих руських
рад, які перетворилися на справжні
осередки
українського
громадськополітичного й культурного життя. З її
ініціативи національними символами
галицьких українців став синьо-жовтий
прапор та герб галицько-волинських
князів із зображенням золотого лева на
блакитному тлі.
15 травня розпочалося видання першої
газети українською мовою – «Зоря
Галицька» на чолі з Антіном Павенцьким
(1818 – 1889). У першому ж номері газети
відозва до українського народу вперше в
Галичині
офіційно
задекларувала
належність галицьких русинів «до
великого руського (тобто, українського)
народу» і водночас закликала до
використання демократичних свобод,
виборених революцією, до утворенння
рад на місцях, до мирних взаємин з
польським населенням і наголошувала
на відданості конституційній монархії.

26.

Польська громадськість негативно поставилася
до українського національного руху. Не маючи
змоги перешкодити утворенню ГРР, ЦРН у
травні 1848 р. спричинила заснування на
противагу їй з представників сполонізованої
української шляхти та інтелігенції окремої
організації «Руський Собор» на чолі з кн. Левом
Сапігою, що мала на меті спрямувати
український рух у пропольське річище. РС
розпочав видання газети «Дневник Руський»,
редактором якого був запрошений колишній
член «Руської Трійці» Іван Вагилевич.
До складу РС увійшло 64 поляки українського походження, українці складали там
меншість. Серед учасників РС слід виділити три групи: сполонізовані аристократи і
дрібномаєтні дідичі ліберальних поглядів на чолі з гр. Володимиром Дідушицьким,
сполонізовані інтелігенти з радикальним політичним минулим, наприклад Каспер
Ценглевич та Юліян Горошкевич, та українські інтелігенти демократичних ідейних
поглядів, як, приміром Іван Вагилевич, що перебували в опозиції до ГРР і виступали за
окреме існування української нації як культурної спільноти, але у своєрідній федерації у
складі вільної і демократичної Польщі. РС рішуче виступив проти поділу Галичини на
українську і польську частини. Втім РС не зміг завоювати популярність серед українців і
розпався напередодні Листопадового повстання у Львові.

27.

За цих обставин польсько-українські взаємини ускладнювалися й набували ознак
політичного протистояння. Українське питання спричинило гостру полеміку між ГРР і
ЦРН та РС, вийшло за межі східногалицького регіону і стало предметом обговорення
європейської громадськості.
Важливим заходом у цьому контексті став Слов’янський з’їзд у Празі, який відкрився 2
червня 1848 р. Не випадково на форумі була створена польсько-українська секція, в
засіданнях якої брали участь 63 делегати від ГРР, ЦРН та РС, тобто поляки і українці.
Значення з’їзду полягало, насамперед, у тому, що діячі ГРР уперше здійснили
політичний діалог з представниками інших слов’янських народів, започаткували чеськоукраїнське зближення, а головне 7 червня 1848 р. ГРР, ЦРН і РС уклали
першу польсько-українську угоду –
програмний
документ
«Вимоги
українців у Галичині», який декларував
необхідність зрівняння української і
польської мов у сфері освіти, соймі та
діловодстві, а також право двох народів
мати свої окремі гвардії. Однак конгрес
не зміг успішно завершити свої
засідання, бо
11 червня 1848 р.
австрійські
війська
вчинили
артилерійський обстріл
Праги,
вступили в кривавий бій з чеською
гвардією. Конгрес було розігнано.

28.

На початку травня 1848 р. генерал-губернатор Ф. Стадіон ініціював розгляд
питання про поділ Галичини на східну, руську та західну, польську на засіданні
імперського уряду, а рада міністрів обговорювала його на засіданнях 11, 17, 30
травня, 8 червня 1848 р. В результаті 11 червня того ж року уряд Ф. Піллерсдорфа
ухвалив рішення про поділ Галичини на дві провінції з 1 серпня 1848 р., а 17 червня цю
ухвалу апробував цісар. Проте відставка уряду і сформування нового кабінету під
керівництвом А. Добльгофа зняло питання з порядку денного, що, вірогідно, слід
пов’язувати з протестами ЦРН, РС та Товариства дідичів, а також із діяльністю польських
депутатів рейхстагу. На початку вересня 1848 р. новий губернатор В. Залеський заявив
про те, що про поділ Галичини на дві частини «не може бути й мови».
«Весна народів» змусила австрійську монархію піти на проведення виборів до
конституційного державного сойму, який мав складатися 383 члени, серед яких 96
місць належало депутатам від Галичини. Після виборів, 10 липня 1848 р. австрійський
парламент зібрався. Українські депутати налічували 27 селян, 9 священиків, один
дідич, один учитель гімназії та колишній губернатор Ф. Стадіон. До депутатського
корпусу увійшли й керівники ГРР Г. Яхимович і М. Куземський. Посли-українці внесли
на розгляд 4 меморіали, в яких пояснювалися особливості національних відносин у
Галичині і петицію про поділ краю, підписану 15 000 осіб. Проти петиції виступили
поляки і діячі РС. ГРР та її філії ініціювали створення української національної гвардії.
Відповідна заява надійшла від української громади Львова на ім’я головного
військового командування в Галичині 6 серпня 1848 р. Наступного дня ГРР зверталася
із такою ж заявою до Крайової президії, а згодом – до імперського уряду та самого
цісаря.

29.

У середині 1848 р. в м. Сянок польською мовою вийшла в світ
публіцистична брошура українсько-галицького діяча, сільського
священика Василя Подолинського «Слово перестороги».
«Партія австрійсько-українська виступає за «Україну
вільну тільки від поляків, а не взагалі від неволі».
Улітку – восени 1848 р. ГРР вела активну роботу в царині
українського
культурно-національного
відродження.
Важливим завоюванням стало урядове рішення від 9 травня
1848 р. про запровадження викладання українською мовою в
народних школах. Після того, як на початку червня 1848 р.
новий галицький губернатор Вацлав Залеський замінив на цій
посаді гр. Ф. Стадіона і незабаром домігся від імперського
Міністерства освіти розпорядження про викладання польською
мовою в усіх гімназіях й у Львівському університеті, ГРР
направила делегацію із семи осіб до цісаря.

30.

Нслідком петиційних вимог ГРР стало розпорядження цісаря у грудні 1848 р.
про те, що мовою викладання в гімназіях Галичини залишається німецька.
Водночас 4 грудня 1848 р. і 8 січня 1849 р. Уряд ухвалив рішення про
українську мову як обов'язкову дисципліну в гімназіях. Не менш важливим
досягненням став імператорський патент від 13 вересня 1848 р. про відкриття
кафедри української мови у Львівському університеті. На початку 1849 р.
професором відкритого підрозділу став Я. Головацький.
19 – 25 жовтня 1848 р. у Львові
зібрався «Собор руських вчених», в
якому взяли участь 118
письменників, освітян, журналістів,
юристів, дрібних службовців,
студентів і священиків.
Натхненником Собору був «соловей
карпатський», відомий поет М.
Устиянович, який пропонував
продовжити традицію «Руської
трійці» і набиратися сили у
«громкого Шевченка».

31.

З’їзд ухвалив пропозиції про заснування господарського та історичного
товариств, охорону пам’яток історії та культури, видання популярного
підручника історії України, програму розвитку українського шкільництва,
висловився за літературну мову, близьку до народної, хоча дозволив
використання в наукових працях церковнослов'янської. 25 жовтня було
засновано Товариство народної освіти як керівний орган «Руської Матиці» –
культурно-освітньої організації, яка ставила на меті видання дешевих
популярних книжок для народу.
Апогеєм «весни народів» на Галичині стало збройне повстання у Львові 1–2
листопада 1848 р. Спричинило повстання застосування зброї
австрійськими військами проти натовпу львів’ян. У відповідь робітники й
ремісники на площі Ринок почали будувати барикади. Впродовж
однієї ночі їх постало 23, центр міста Лева опинився в руках повстанців.
До міських низів приєдналася й частина національних гвардійців.
Діячі ЦРН і керівництво Національної гвардії не
змогли заподіяти збройній боротьбі, яка розпочалася
вранці 2 листопада 1848 р. Тоді генерал Вільгельм
Гаммерштайн наказав вдатися до артилерійського
обстрілу міста, який тривав дві з половиною
години і призвів до численних пожеж, внаслідок
яких згорів будинок університету,
університетська бібліотека, Старий театр,
Технічна академія і ратуша. За офіційними даними
варварський обстріл спричинив загибель 55 і
поранення 75 осіб, здебільшого ремісників, робітників
і студентів.

32.

Уже о 12-й годині дня повстанці були змушені капітулювати. Наступного
дня в Львові проголосили надзвичайний стан, Національну гвардію
розпустили, заборонили будь-які збори, закрили всі часописи, крім
урядових. Чимало учасників повстання предстали перед військовим судом.
6 грудня 1848 р. Закриті всі демократичні та робітничі товариства і клуби.
10 січня 1849 р. Надзвичайний стан поширили на всю Галичину, що
віщувало близьке завершення революції.
«Весна народів» привела до зміни монарха. Цісар Фердинанд зрікся
престолу, 2 грудня 1848 р. імператором став Франц-Йосиф (1848-1918). 4
березня 1849 р. новий імператор подарував країні так звану октройовану,
надану зверху, конституцію, яка засвідчила, що тільки цісар може надавати
громадянські права і свободи, утворювати нові державні установи
Адміністративно-політичний статус Галичини залишався без змін.
Революція пішла на спад, припинив свою діяльність рейхстаг. Навесні 1849
р. розгорілася революція в Угорщині. 21 травня того ж року Микола І і
Франц-Йосиф зустрілися у Варшаві й домовилися про направлення 240 тис.
російських військ проти Угорщини. Влітку 1849 р. завдяки допомозі
«жандарма Європи» Угорська республіка зазначала поразки. В 1851 р. за
умов наступу реакції ГРР була змушена саморозпуститися.

33.

4. Початки громадівського руху
кінця 1850-х – першої половини 1860-х рр.
Головними організаційними осередками українських народолюбців
були громади – напівлегальні осередки національно свідомої,
демократично й патріотично орієнтованої частини літературної,
мистецької, лікарської, військової інтелігенції та найбільш
соціально активних і свідомих студентів, учнівської молоді, які
складали ядро українського національного руху.
Учасники народолюбних осередків – українських громад – належали
здебільшого до опозиційної частини «середнього» класу тодішнього
суспільства і не відзначалися багаточисельністю лав стосовно загальної
кількості населення. Поява українських громад пов’язана з
демократичним піднесенням кінця 50-х – початку 60-х рр. ХІХ ст.
Перша українська громада виникла в столиці імперії – СанктПетербурзі у другій половині 1858 р. Активними діячами осередку були
В. М. Білозерський, М. І. Костомаров, П. О. Куліш, Т. Г. Шевченко, О.
Ф. Кістяківський, П. П. Чубинський, М. М. і Ф. М. Лазаревські та ін.

34.

Перша українська громада виникла в столиці імперії – СанктПетербурзі у другій половині 1858 р. Активними діячами
осередку були В. М. Білозерський, М. І. Костомаров, П. О.
Куліш, Т. Г. Шевченко, О. Ф. Кістяківський, П. П. Чубинський,
М. М. і Ф. М. Лазаревські та ін.
У цьому середовищі здійснювалися такі проекти, як видання
близько 40 популярних книжок для народу – «метеликів» під
загальною назвою «Сільська бібліотека» П. О. Куліша, перший
легальний загальноукраїнський громадсько-політичний і
літературно-науковий журнал «Основа», який видавав В. М.
Білозерський разом із М. І. Костомаровим та П. О. Кулішем. У
часописі публікували свої художні твори понад 40 українських
авторів, уміщувалися актуальні публіцистичні статті, історичні
праці й документи.
Білозерський В.М.
Костомаров П.О.
Куліш П.О.
Санкт-Петербург
Шевченко Т.Г.

35.

Під час демократичного піднесення початку 1860-х рр.
постала київська українська громада – перша і найбільша
на наддніпрянських теренах, яка нараховувала 250–300
постійних учасників та симпатиків. В. В. Міяковський
вважав, що утворилася Київська громада в першій
половині 1861 р., І. П. Житецький – у другій половині 1861
р. Ідейним лідером громади був В. Б. Антонович. Активну
участь в його діяльності брали П. Г. Житецький, П. П.
Чубинський, Т. Р. Рильський, К. П. Михальчук, Б. С.
Познанський, Ф. Т. Панченко, М. П. Драгоманов, брати Є. С.,
В. С. і С. С. Синьогуби, К. Уже на рубежі 1850–1860-х рр.
розпочався перший «похід у народ» українських
народолюбців, причому використовувалась як «летюча»,
так і «осіла» форми діяльності. «Ходіння в народ» ставило
на меті «злиття» інтелігентних кіл з народом, здебільшого
селянством, служило важливим засобом популяризації
серед простолюду демократичних ідеалів свободи, рівності
й братерства. У 1861–1863 рр. тільки серед київської
демократичної молоді цими формами «зближення» з
народом було охоплено не менше 150–200 осіб. Київська
громада не мала чіткої програми, але виробляла
документи програмної спрямованості. Занепад
діяльності київської громади відбувся восени 1864 р.
В. Б. Антонович
Катеринославська губернія
Киівська губернія

36.

Улітку 1861 р. сформувалася полтавська громада, до складу
якої увійшло кілька десятків осіб. Це, зокрема, В. В. Лобода,
О. Я. Кониський, Д. П. Пильчиков, О. І. Стронін,
Є.І.Милорадович, А. Л. Шиманов та ін. Полтавські народолюбці
відкривали недільні й суботні школи, прагнули поставити
вистави для народу, видавати місцеву газету «Нива»,
підтримували «Основу». У зв’язку з арештами припинила
діяльність у 1863 р.
У 1861 р. постала чернігівська громада. Активними
учасниками були С. Д. Ніс, Л. І. Глібов, О. А. Тищинський, М. А.
Вербицький, О. М. Лазаревський, О. В. Маркевич, І. О.
Андрущенко, О. М. Білозерський, І. П. Дорошенко та ін.
Громадівці організували аматорський театральний колектив
«Товариство кохаючих рідну мову», відігравали велику роль у
виданні газети «Черниговский листок». Припинила діяльність у
1863 р.
У 1861 р. утворилася харківська громада. До її активних
учасників слід залучити таких народолюбців, як В. С.
Гнилосиров, О. О. Потебня, В. С. Мова, І. С. Нордега, М. В.
Жученко, А.Л. Шиманов та ін. Харківські громадівці працювали
в недільних школах, ходили в народ, розповсюджували
українські художні твори тощо.

37.

У той період серед українських народолюбців зароджувалися політичні ідеї про майбутню долю
України, хоча в їхньому середовищі переважали ідеї політичної лояльності до існуючого режиму, а
вимоги обмежувалися культурно-національною автономією. . Все це зумовлювалась
об’єктивними причинами:
По-перше, розгром Кирило-Мефодіївського товариства 1847 р. негативно позначився на
подальшому розвитку українських визвольних змагань, спричинив ідейно-політичний надлам
лідерів, зокрема
М. І. Костомарова, П. О. Куліша та ін. Тому в процесі
українського національно-культурного відродження початку 1860-х рр. не було висунуто
відповідної часові політичної програми.
По-друге, поміркованість державницько-політичних позицій в ідеології народолюбства
пояснюється народолюбними ілюзіями, певною ідеалізацією селянства. Чимало діячів
українського руху вважало, що «прихильник мужиків мусить мало не в усьому йти з мужиками»,
а інші все ще вірили в легенду про «доброго царя-батюшку», сподіваючись отримати від нього
землю і вбачаючи в його особі захисника від польського панства. До того ж, прихильники
народолюбства були прибічниками досить поширеної в Європі думки, нібито селянське
господарство може поліпшитись і за умов відсутності демократичного державного ладу, «за
поміччю царства».
М. П Драгоманов
Кирило-Мефодіївське товариствао

38.

Ідеологія та практична діяльність українського народолюбства ґpyнтyвaлися на
демократичних ідеалах свободи, рівності та братерства – на противагу морально-етичному і
соціально-політичному деспотизмові, притаманному режимові російського царату. Діячі
української націонал-демократії розглядали демократизм, прихильність до «народної справи»
як фундаментальний підмурівок свого світогляду.
Народолюбність українських націонал-демократів зумовлювалась не тільки тим, що
селянство становило 9/10 населення України, а значною мірою і морально-етичними
переконаннями діячів цього ідейного напряму. Прагнення пізнати «народний ідеал»,
«розчинитися» у стихії простолюддя, «злитися» з ним, присвятити себе служінню й захисту
інтересів принижених і скривджених надихалося глибоким почуттям братерської любові до
народу. «Народовивчення», «народні нужди і користі» були для носіїв ідей народолюбства не
модою, а душевною потребою.
Любов до простого народу породжувала велику віру в його творчі сили, і це стало моральнопсихологічною основою народолюбства. Природа такого глибокого емоційного стану досить
складна. З одного боку, її походження слід шукати у щирій патріотичній позиції кращих
представників української інтелігенції, студентської та учнівської молоді, які вважали своїм
громадянським обов’язком «віддати борг народові». З іншого боку, гасло діячів
народолюбства «праця для народу і в ім’я народу» зумовлювалось тим, що в селянині –
«жертві» тодішнього суспільного ладу – вбачалися «насправді неіснуючі чесноти»,
перебільшувався рівень його самосвідомості. Подібна ідеалізація простолюду мала своїм
підґрунтям як ідеї романтизму, вплив яких давався взнаки і у перші пореформені десятиліття,
так і соціальну відчуженість інтелігенції від народних мас.
Свободолюбство як складова світогляду народолюбства засновувалося на глибоко
гуманістичних поглядах, що відбивали по суті ліберальну настанову на повагу гідності,
соціально-економічних та політичних прав людей, а також турботу про їх благополуччя й
всебічний розвиток. Ці світоглядні цінності породжували насамперед антикріпосницьку
спрямованість ідеології, заперечуючи несправедливість кріпосного права та передбачаючи
його скасування.

39.

Від початку 1860-х до другої половини 1870-х рр. в ідеології народолюбства
гуманістична ідея свободи розглядалася передусім у контексті морально-етичних і
соціально-економічних відносин у суспільстві, приділяючи значно менше уваги питанням
політичним. Уже «Моя исповедь» В. Б. Антоновича (1862) засвідчила наявність цілком
певних соціальних мотивів. Тривалий час програмою українського народолюбства
вважалася підписана 21 діячем публіцистична стаття «Отзыв из Киева» (1862), автори
якої обстоювали «безполітичний демократизм».
Від 1860-х рр. культурницька праця народолюбців набула певної
цілеспрямованості й масовості, чому особливо сприяли осередки українських громад. За
формами діяльності це освітня робота в суботніх, недільних та сільських народних
школах, творення україномовних підручників для дітей та просвітницьких
популярних «книжок для народу», наукова праця в галузях українського мово- і
літературознавства, історії, етнографії, фольклористики, археології, археографії,
історіографії, джерелознавства, краєзнавства, права, економіки, статистики тощо.
Особливу, емоційну роль відігравала діяльність українських народолюбців у сфері
літератури, театру, музики й мистецтва. Національно-культурницька діяльність стала
найголовнішим пріоритетом українських народолюбців, об’єднуючи прихильників як
«лівих», так і «правих» поглядів.
Література для народу
Недільня школа

40.

Незважаючи на русифікаторську політику царату стосовно
українства, що посилилася після Валуєвського циркуляра
1863 р., важливим напрямком діяльності народолюбців
була книжково-видавнича справа, спрямована на випуск у
світ україномовних підручників, популярних і дешевих
книжок для народу. На рубежі 1850–1860-х рр. з’явилися
«Граматка» П. О. Куліша, «Букварь южнорусский» Т. Г.
Шевченка, «Українська абетка» М. Гатцука,
«Арихметика, або Щотниця» О. Я. Кониського, 40
випусків серії популярних книжок «Сільська бібліотека»
видання П. О. Куліша тощо. Українські підручники та
популярні брошури-«метелики» поширювалися
народолюбцями серед селян під час «ходіння в народ»,
використовувалися в процесі навчання грамоті міщан,
селян та солдатів у недільних і сільських школах.
Граф ПетроВалуєв
Буквар Шевченка

41.

Вже на початку 1860-х рр. у діяльності
українських народолюбців поряд з ліберальнодемократичним культурництвом почала
виявляти себе радикально-демократична,
політична тенденція, яка формувалася під
впливом соціальних теорій російських соціалістівутопістів О.І. Герцена, М. Г. Чернишевського та
західноєвропейських мислителів Р. Оуена, А.
Сен-Сімона, Ш. Фур’є.
Це явище простежується в діяльності «лівого»
крила київської, полтавської та чернігівської
українських громад. У цьому контексті слід
відмітити видання київськими громадівцями О. І.
Стояновим,
К. В. Шейковським,
М.О. Константиновичем, О. С. Лашкевичем та
іншими рукописного журналу «Самостійне
слово», у наявності носіїв «лівих», більш
радикальних поглядів, таких як діячі київської
громади А. О. Красовський, В. С. Синьогуб,
полтавської громади – В. В.Лобода та В. О.
Щелкан, чернігівської громади – В.М.
Білозерський, І. О. Маслаковець, О. А.
Тищинський та ін. Багато хто з цих діячів мав
зв’язки з російськими революційними
демократами-землевольцями, отримував у них
нелегальні «Колокол», «Полярная звезду»,
землевольські видання.
О.І. Герцен
Р. Оуен
Чернишевський
М.Г.
А. Сен-Сімон

42.

5.«Старі» і «молоді» громади, українські гуртки та осередки в
Наддніпрянщині 1870 – 1880-х рр.
На початку 1870-х рр. українські громади Наддніпрянщини
відновили свою діяльність у Києві, Полтаві, Чернігові та Харкові.
Водночас до вищезгаданих осередків приєдналася одеська
українська громада, яка нараховувала близько 100 осіб. Упродовж
1870–1880-х рр. нове покоління українських народолюбців
започаткувало невеликі «молоді» українські громади та гуртки, які
виникли у Єлисаветграді, Києві, Харкові, Херсоні, Чернігові та деяких
інших містах. Одна з найчисельніших серед них – київська «Молода
громада», що нараховувала близько 30 осіб. У цілому загальна
кількість народолюбців – активних учасників українського
демократичного руху перших пореформених десятиліть одночасно не
перевищувала кількох сотень.
Одеса 19 ст.
Українські народолюбці представляли в громадах найкращі наукові,
літературні та мистецькі сили. Так, у київській «Старій громаді» брали
участь історики В. Б. Антонович і М. П. Драгоманов, філологи П. І.
Житецький і
К. П. Михальчук, етнографи й фольклористи Ф. К. Вовк,І. Я.
Рудченко,
О. О. Русов і П. П. Чубинський, правознавець О. Ф.
Кістяківський, економіст Т. Р. Рильський, письменники І. С. НечуйЛевицький, О. Я. Кониський, М. П. Старицький, композитор М. В.
Лисенко та ін. В одеській українській громаді діяли педагоги Л. А.
Смоленський, О. О. Андрієвський,
М. І. Климович, М.
В. Ковалевський, поет, перекладач, композитор
П. І.
Ніщинський, нотар, бібліограф та етнограф М. Ф. Комаров, етнограф
та статистик Є. І. Борисов, історик літератури, мово- та сходознавець
Д. М. Овсянико-Куликовський та ін.
Полтава 19 ст.
Київ 19 ст.

43.

У різний час відомі діячі входили до інших українських громад: полтавської
– педагоги О. Я. Кониський, Д. П. Пильчиков, О. І. Стронін та ін.;
харківської – педагоги В. С. Гнилосиров і Д. П. Пильчиков, етнограф П. С.
Єфименко, письменник і перекладач М. Лободовський, поет і драматург
В.С. Мова, філолог О. О. Потебня, правник А. Л. Шиманов та ін.,
чернігівської – письменник Л. І. Глібов, фольклорист О. В. Маркович, лікар
і етнограф С. Д. Ніс та ін., єлисаветградської – лікар О. І. Михалевич,
письменник і драматург І. К. Карпенко-Карий, почасти театральні діячі М.
Л. Кропивницький, М. К. Садовський та ін.
Б. Д. Грінченко
На Катеринославщині, за умов організаційної слабкості та
нетривалого функціонування катеринославської громади, українські
народолюбці, підтримуючи зв’язки з іншими громадівськими осередками,
діяли здебільшого окремо, як, наприклад, на Катеринославщині, збирач
фольклорно-етнографічних матеріалів Г.А. Залюбовський, поет, дослідник
фольклору та етнографії І. І. Манжура, педагог, збирач фольклорноетнографічних, історико-статистичних, археологічних та архівних
першоджерел Я. П. Новицький, педагог, письменник, літературознавець
Б. Д. Грінченко та ін.
І. К. КарпенкоКарий
Я. П. Новицький
О. Я. Кониський
І. І. Манжура

44.

У 1870-х рр. світогляд діячів українських громад надавав усе більшого значення соціальному
питанню, розглядаючи його крізь призму демократичної та ліберальної ідей.
У 1870-х рр. соціалістичні ідеї здобували все більше місця у
світоглядних цінностях різних течій українських народолюбців.
Більш рішучими прихильниками поширення ідеалів соціалізму були
діячі радикально-демократичної течії (М. П. Драгоманов, С. А.
Подолинський). Водночас симпатії до соціалістичного ідеалу
виказували й відомі представники ліберально-демократичної течії,
хоча вважали його справою віддаленого майбутнього (В.Б.
Антонович, О. Ф. Кістяківський).
, О. Ф. Кістяківський
С. А. Подолинський

45.

За умов поширення соціалістичних ідей, посилення репресій царату у
світоглядних цінностях українського народолюбства значне місце відводиться
не тільки соціально-економічним, а й політичним аспектам життя суспільства.
Від початку 1870-х рр. особливе місце в політичних ідеях українського
народолюбства посідало питання про майбутній державний лад.
Принцип політичного федералізму поділяли ідейні лідери найбільших
українських громад – київської та одеської. В. Б. Антонович вважав бажаним
ідеалом життя «вільну федерацію народів», а Л. А. Смоленський
висловлювався за федеративний республіканізм, виступав за «інтернаціональну
федерацію народів» у майбутньому.
Наприкінці 1870-х рр. в українському народолюбстві відбувався подальший
розвиток політичного ідейного напряму, що привело до посилення радикальнодемократичної тенденції. Виявом цього стали спроби модернізації програмних
настанов, в яких стали тісніше поєднуватись соціально-економічні й політичні
завдання.
На рубежі 1870–1880-х рр. відомі українські діячі М. П. Драгоманов, С. А.
Подолинський та М. І. Павлик висловили принципові міркування стосовно
теоретичних підвалин українського «громадівського соціалізму»,
складниками якого стали ідеї широких економічних перетворень в інтересах
селянства і робітництва, соціальної та національної рівності на основі вільної
автономії осіб, спілок і громад, народів, а також вільного товариства
(федерації) громад і народів. Втілювати у життя ідеї «громадівського
соціалізму» передбачалося різноманітними тактичними засобами.

46.

Подальший розвиток цієї тенденції простежується у 1880-х рр., коли виникають проекти
політичних програм українського товариства «Вільна Спілка – Вольньrй Союз», «української
соціально-революційної партії», «партії українських соціалістів» тощо. Проект «Програми
діяльності і організації української соціально-революційної партії на федеративних
началах», вилучений у І. М. Присецького 1883 р., декларував прихильність до еволюційноорганічного розвитку, хоча і революційний шлях до цієї мети вважався цілком реальним. На
ближчу перспективу ставилися такі завдання: у політичному житті – правовий порядок, в
економічному – перетворення як у дусі колективізму, так і індивідуалізму, у соціальному та
культурницькому – майнова, станова, освітня рівність громадян, самобутність, висока
моральність та освіченість народу, розвиток солідарності, засад братерства, поширення ідей
соціалізму.
«Програма дій українських соціалістів», яка поширювалася в українських гурткахЧернігова
1880-х рр., теж визнавала поступовість історичного процесу, хоча «радикальні і всебічні зміни в
народному житті» вважалися можливими і необхідними. У документі проголошувалися такі
керівні ідеали: в економічному житті – соціалізм, у соціальному – загальна рівність, у політиці –
анархія, автономія, федералізм, а в національній та культурній сфері – повна свобода націй та
культури.
Зібрання
Громади

47.

Розвиток соціально-політичної течії з досить виразним радикальнодемократичним спрямуванням засвідчує, що частина прихильників
українського народолюбства віддавала пріоритет гуманістичним,
загальнолюдським цінностям, прагнула орієнтуватися на
західноєвропейські демократичні традиції, хоча при цьому зовсім не
заперечувала національну своєрідність українства. Безперечним ідейним
лідером цього напрямку був М. П. Драгоманов. Наступниками цього діяча
стали «тарасівці», які усвідомлювали необхідність поєднання «ідеї
відродження України» з процесом «всесвітнього поступу». На початку ХХ ст.
ідеї українського народолюбства відбилися в програмах українських
політичних партій.
Праця Драгоманова «Громада»
Члени харківського гуртка тарасівців

48.

У період другого «ходіння в народ» 1870-х рр. українські народолюбці орієнтувались на «осілу»
діяльність. Спроби «ходіння в народ» у наступний період також засвідчили прихильність
народолюбців до його «осілих» форм. Зближуючись з народом, українські діячі працювали на селі
учителями, лікарями, економістами-господарниками, статистиками тощо. Різноманітні форми
«осілого» спілкування з селянами мали на меті передовсім поширення освіти серед широких
народних мас.
На практичне розв’язання ідей українських народолюбців спрямовувалися засідання
українських громад, участь народолюбців у діяльності Південно-Західного відділу
Російського географічного товариства 1873–1876рр., а також у таких заходах, як
одноденний перепис у Києві 2 березня 1874 р., ІІІ Археологічний з’їзд 2–16 серпня того ж року.
Археологічний з’їзд
Південно-Західного відділу Російського
географічного товариства

49.

Буржуазні реформи 1860–1870-х рр. не змінили імперської сутності
російського монархічного режиму, який був традиційним і жорстоким
ворогом національно-визвольного руху. Перманентні звинувачення
українських діячів у «сепаратизмі», що супроводжувалися поліцейськими
репресіями, безперечно, заважали виробленню загальної політичної
програми національного руху того періоду. Це стало однією з суттєвих
причин переходу частини української молоді на позиції російського
соціально-революційного народництва, зумовило млявість та ідейну
слабкість руху демократичного українства. По-друге, поміркованість
державницько-політичних позицій в ідеології народолюбства пояснюється
народолюбними ілюзіями, певною ідеалізацією селянства.
Посилення антиукраїнської політики російського царату, розчарування
певної частини української народолюбної молоді в суто легальному
культурництві за умов зміцнення консервативно-охоронної тенденції
державного курсу, зростання популярності радикальних і
соціалістичних ідей, виїзд українського політичного діяча М. П.
Драгоманова в еміграцію і організація ним за кордоном української вільної
преси, зв’язки із західноукраїнським та загальноросійським суспільними
рухами – все це сприяло ідейній та організаційній кристалізації політичної
течії в українському національному русі вже в 1870-х рр.

50.

Організаційно українські політики оформилися в межах
«Молодої громади», яка постала на початку 1870-х рр. і
об’єднала понад 50 осіб. Типовими репрезентантами цього
народолюбного осередку були Ф.О. Винниченко, М. І.
Драгневич, Р. О. Житецький, К. Г. Юр’єв та ін. Ідейному
оформленню політичної течії серед українських народолюбців
сприяли представники лівого, радикально-демократичного
крила київської «Старої громади», зокрема М. П. Драгоманов, С.
А. Подолинський, Ф. К. Вовк, О. О. Русов та ін. Вони часто діяли
спільно з молодогромадівцями, а деякі одночасно брали участь
в обох громадах. Діячі такого типу мали контакти й
співпрацювали з російськими радикалами. Спільна діяльність
характерна і для «старої» та «молодої» одеської громад.
Одеські громадівці Л. А. Смоленський, Є. І . Борисов, М. В.
Ковалевський, В. Г. Мальований, Я. М . Шульгін також
підтримували контакти, а іноді і спільно діяли з російськими
народниками. Співпраця українських народолюбців і російських
соціал-революційних народників тривала і в 1880-х рр.
Українські народолюбці Києва взаємодіяли з прихильниками
російського ліберального народництва, зокрема з О. Ф.
Ліндфорсом, І. І. Петрункевичем та іншими, які не тільки
переймалися земсько-конституційними ідеями, а були схильні
до контактів як з російськими радикалами, так і українськими
поступовцями.
Ф. К. Вовк
О. Ф. Ліндфорсом

51.

У 1880-х–1890-х рр. найбільш помітними центрами культурницькопросвітницької та наукової діяльності українських народолюбців були київська,
одеська та чернігівська громади. Важливим об’єднавчим центром українських
народолюбних сил став журнал «Киевская старина» (1882-1906), що видавався
київською громадою. Водночас серед українських народолюбців 1880-х рр.
були й ті, хто пранув поєднувати націонал-культурницьку працю з політичною
діяльністю (київський гурток О. О. Доброграєвої (1885–1887). Незабаром цей
гурток приєднався до іншого українського гуртка – «молодих політиків», який
діяв у Києві з 1885–1886 рр. «Киевский телеграф», «Труд», «Киевская старина»
та ін.
Журнал « Киевский
телеграф»
Журнал «Киевская
старина»

52.

6.Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях 1860 – 1880-х рр.,
його своєрідність.
«Весна народів» 1848–1849 рр. сприяла розвитку української національної ідентичності на
західноукраїнських землях. Виявом цього процесу стала поява нового суспільно-політичного руху –
галицького народовства, яке визнавало національну самостійність українського народу як
єдиного цілого, попри поділ між двома імперіями. У своїй діяльності народовці надавали
першорядного значення освітній та організаційній роботі серед народу. Лави народовців
формувалися за рахунок ряду патріотичних діячів періоду української національної революції 1848 –
1849 рр., зокрема таких, як Іван Гушалевич, Богдан Дідицький, Йосип Заячківський, Степан Качала.
Втім, новий рух поповнювався представниками народовецької молоді, яка із зацікавленням читала
твори українських письменників із Наддніпрянщини, демократичними козацькими звичаями,
народними традиціями.
Чинниками, що безпосередньо вплинули на поширення народовського руху в Галичині, слід
назвати український національний рух Наддніпрянщини і польське повстання 1863 р., польська
революційна демократія.
Іван Гушалевич
Богдан Дідицький
Йосип
Заячківський
Степан Качала
Повстанці-косарі. 1863 рік
Польща

53.

Вже у 1861 р. народовці заснували у Львові Товариство «Руська Бесіда» української
спрямованості. Засновником і багатолітнім головою організації був Юліян Лаврівський
(1821 – 1873).
Раннє народовство відстоювало дві основоположні засади свого світогляду:
інтелектуально-духовну самодостатність українців і відокремленість від Росії та
рівноправність українців у всіх сферах державного життя та крайової адміністрації
і на цьому ґрунті досягнення українсько-польського порозуміння. Організаційними
осередками народовецької молоді стали дві громади, які в 1862 р. діяли серед духовних
семінаристів і світських студентів університету.
Ідейними лідерами раннього народовства були молоді письменники та публіцисти,
зокрема К. Горбаль, Ф. Заревич, К. Климкович, В. Шашкевич. Ці діячі розгорнули
активну видавничу діяльність. Під орудою народовців виходили у світ львівські
журнали «Вечерниці» (1862-1863), «Мета» (1863 – 1865), «Нива» (1865), «Русалка»
(1866), газета «Русь» (1867).
Юліян Лаврівський (1821 –
1873

54.

У 1867 р. о. Степан Качала закликав до створення української освітньої
установи. Цю ініціативу підтримала народовецька молодь. Восени 1868 р.
Міністерство освіти дало дозвіл, і 8 грудня того ж року народовці
скликали Перший Загальний Збір культурно-освітнього Товариства
«Просвіта». До виділу – керівного органу Товариства – обрали професорів
академічної гімназії Олександра Борковського, Омеляна Огоновського та
Юліяна Романчука, професора учительської семінарії Омеляна
Партицького, урядників Михайла Косака та Корнила Сушкевича,
докторанта права Максима Михаляка, художника і письменника Корнила
Устияновича. Майже всі ці діячі відіграли помітну роль в українському
суспільному житті. Першим головою «Просвіти» став Анатоль Вахнянин
(1841-1908), який очолював Товариство у 1868-1870 рр.
Омелян
Огоновський
Юліян Романчук
Анатоль
Вахнянин

55.

27 жовтня 1869 р. Ю. Лаврівський ініціював у Галицькому сеймі українсько-польську
угодову акцію, яка передбачала рівноправність русинів і поляків у мовній, шкільній і
політичній сферах. Однак угода зазнала провалу, оскільки більшість русинів і поляків
була налаштована на боротьбу, а не на примирення. До того ж спроба Ю. Лаврівського
призвела до протистояння між «молодими» і «старими» народовцями. Восени 1869
р. «молоді» народовці (В. Навроцький, А. Січинський та ін.) утворили таємну Галицькоукраїнську громаду, яку «старі» (Ю. Лаврівський, В. Ковальський, І. Добрянський, К.
Сушкевич, Н. Вахнянин, О. Партицький) вважали «забакою». Ще одним предметом
розбіжностей стала редакція часопису «Правда». За умов посилення обвинувачень
народовців у пропольських симпатіях, відмежуванні від загальноруського культурного
світу, радикалізмі група львівських народовців взяла більш консервативний курс і стала
акцентувати не на російській, а на польській загрозі українству. Ідейне керівництво
народовцями перейшло до таких діячів, як А. Вахнянин, В. Навроцький, О.
Партицький, К. Сушкевич.
Ю. Лаврівський
Представники Галицького сейму
В. Навроцький
О. Партицький

56.

Головним народовецьким осередком стала «Просвіта», популярність якої
зростала, а чисельність учасників збільшувалася. Так, якщо в 1869 р. їх
нараховувалося лише 100, то в 1874 р. – вже 289. Щорічно до Товариства
вступало по 200 – 300 осіб. Зменшення членських внесків привело до помітного
чисельного зростання. Так, у 1890 р. до лав Товариства увійшло ще 770 нових
членів, а в 1897 р. – 1333.
Основним напрямом «Просвіти» стало українське книгодрукування, видання
популярних книжок для народу. До травня 1874 р. «Просвіта» видала 81628
книжок, з яких було продано 29436 примірників. Тільки у 1874 – 1875 рр.
«Просвіта» видала 24 книжечки для народу загальним накладом 281 850
примірників. На думку Р. Іваничука, Т. Комаринця, І. Мельника, А. Середяка, «це
було початком духовної революції в регіоні».
У 1870–1873 рр., коли другим головою «Просвіти» обрали Ю. Лаврівського,
діяльність товариста набула політичної спрямованості. Так, голова «Просвіти»
знову робив спроби досягти українсько-польського порозуміння, ініціював
петицію 1871 р. про впровадження української мови у вищих класах академічної
гімназії у Львові, виступав за утворення кафедри історії України у Львівському
університеті, піклувався про розповсюдження українських підручників на
Буковині та Закарпатті, налагоджував контакти з письменниками
Наддніпрянщини.
У 1873 – 1877 рр. за головування в Товаристві Володислава Федоровича (18451917) «Просвіта» відійшла від політики і посилило освітянську діяльність. У
1874 р. просвітяни заснували першу читальню Товариства, а в 1875 р. – першу
філію. У 1877 – 1894 рр. головою «Просвіти» був Омелян Огоновський,
видавець «Слова о полку Ігоревім» з українським перекладом і коментарями
(1876), «Кобзаря» Т. Шевченка у 2 томах (1893), «Історії літератури руської» (1 – 4
частини, 6 випусків, 1887-1893), який велику увагу приділяв видавничій
діяльності.
Читальні Товариства

57.

У 1873 р. у Львові було засновано ще один важливий осередок народовців – Літературне
товариство імені Шевченка. Ініціатива створення фонду Товариства належала
наддніпрянцям: О. Кониському, Є. Милорадович, Д. Пильчикову, до яких приєдналися
о. С. Качала та М. Жученко. Засновники разом з 32 патріотичними львів'янами зібрали 18
056, 84 австрійських крон і придбали друкарню – основу діяльності Товариства. За
статутом, який написали Д. Пильчиков і М. Драгоманов, головною метою Товариства
мав стати розвиток української словесності. Першим головою ЛТШ обрали Корнила
Сушкевича (1840–1885) – відомого галицького громадсько-культурного діяча, видавця
першого повного «Кобзаря» Т. Шевченка (1867), який очолював Товариство у 1874 – 1885
рр.Товариство вело культурно-просвітницьку роботу, розгорнуло видавничу діяльність.
Поряд з художніми творами Товариство видавало українські журнали «Правда» і «Зоря».
У 1889 р. О. Кониський виступив з ініціативою перетворити літературне товариство в
наукове, що й було зроблено в 1892 р.
Олександр Кониський —
ініціатор створення НТШ
Д. Пильчиков
Корнил Сушкевичаперший голова ЛТШ

58.

Учені-народовці формували концепцію національної історії і тим самим сприяли формуванню української
національної ідентичності галичан. Серцевиною історичної свідомості народовців було козаколюбство.
Українофільська концепція національної історії набула найбільшої цілісності в працях О. Барвінського –
ініціатора 24 томного видавничого проекту «Руська історична бібліотека» (з 1886), автора популярної «Історії
Русі» у трьох частинах (1880 – 1884) та найбільш вартісної «Ілюстрованої історії Русі від найдавніших до нинішніх
часів» (1890).
Народовський рух розвивався не по висхідній. Після піднесення політичної активності 1869 – 1873 рр. наступив
певний спад діяльності, посилилися пошуки ідейно-програмних засад руху. «Молодші» народовці, зокрема М.
Бучинський, В. Навроцький, Є. Желехівський підтримували контакти з М. Драгомановим, але розбіжності в
поглядах на національне питання й соціалізм призвели до розриву відносин восени 1875 р.
У 80-х рр. ХІХ ст. народовецький рух набирав усе більшої політичної спрямованості. Вже на початку
десятиліття народовські ідейні провідники виробили перші українські програми «органічної праці», поклавши в
їх основу прагматичні погляди на політику та виділивши пріоритетність національних інтересів. Особливу увагу
народовці звертали на важливість популярно-белетристичної та публіцистичної літератури, сімейного життя в
національному вихованні. Вони ініціюють видання ряду дешевих серійних видань у межах «Бібліотеки
найзнаменітіших повістей», «Руської історичної бібліотеки», «Дрібної бібліотеки», «Русько-Української
Бібліотеки».
Народовці приділяли увагу періодиці. З 1879 р. Ю. Романчук став видавати популярну політичну газету для селян
«Батьківщина». У 1880 р. на противагу старорусинському «Слову» народовці почали випускати у світ політичний
часопис «Діло».
О. Барвінський
Ю. Романчук

59.

У 80-х рр. ХІХ ст. народовці започаткували традицію скликання всенародних і місцевих віч, які служили
важливим засобом формування національної спільності, сприяли залученню інтелігенції та селянства
до активної політичної діяльності. Народовці переглянули й тактику ведення виробчих кампаній, стали
скликати передвиборчі збори, на яких кандидати в посли особисто зустрічалися з виборцями,
знайомили їх з програмами.
Основними світоглядними прикметами народовської ідеології були лібералізм й націоналізм,
визнання необхідності забезпечення природних прав кожної людини незалежно від походження і
переконань. У процесі націотворення приділяли увагу мовно-культурним, національнопсихологічним та соціально-економічним чинникам.
Яскравим виявом цього стало заснування в 1885 р. політичної організації «Народна Рада» на чолі з
Юліаном Романчуком, яка об’єднала представників середнього й молодого поколінь народовців. У
1888 р. галицькі українці розробили першу політичну програму. За цих умов у 1880-х рр. посилився
вплив народовства, яке за популярністю відтіснило на другі позиції москвофільство. Галицькі
народовці підтримували розвиток українського національного руху на Буковині, де розгорнула
діяльність «буковинська трійця»: Ю. Федькович, С. і Г. Воробкевичі.
Сидір Воробкевич
«Народна Рада»
Григорій
Воробкевич
Ю. Федькович

60.

Ідейним опонентом галицького народовства було галицьке русофільство
– найвпливовіший напрям в західноукраїнському суспільному русі 60 –
70-х рр. ХІХ ст. В літературі цей суспільно-світоглядний феномен
здебільшого визначають як москвофільство, а інколи – старорусинство.
Визнаючи під поняттям руський, «общеруський» весь
східнослов’янський простір, прихильники русофільства виділяли
малоруський (південноруський) та великоруський (північно руський)
простори, усвідомлюючи їх історичну та етнокультурну регіональну
самобутність. Галицькі русофіли були носіями малоруської регіональної
ідентичності, усвідомлювали себе малоросами, розглядаючи Галичину як
частину Малої (Південної) Русі. Водночас їхній «общерусизм» був виявом
загальнонаціональної свідомості.
Як стверджує І. П. Куций, світогляд галицьких русофілів містив чотири
рівні самоідентифікації:
регіональний, або «галицько-руський», «австро-руський»;
мегарегіональний, або «південноруський», «малоруський»;
загальнонаціональний, або «общеруський», «руський світ»
цивілізаційний, або «всеслов’янський», «слов’янський світ».

61.

За загальноприйнятою в українській історіографії думкою, москвофіли ототожнювали галичан
із росіянами (великоросами), ігнорували їхню мовно-етнічну окремішність. Виходячи з цього, з
погляду М. Мудрого, русофільство слід відокремлювати від москвофільства, тому що перше
було носієм пан- руської («общеруської»), а друге – російської, або великоросійської
національної ідентичності.
У деяких працях використовувався термін старорусинство як синонім русофільства, хоча
повне їх ототожнення, на думку І. Куцого, не є виправданим. Адже старорусинство являло
собою світогляд, культурно-історично орієнтований на давньоруську спадщину, який
постав законсервованою формою середньовічно-барокового світосприйняття. Старорусини
цінували такі прикмети «старої Русі», як церковний обряд, церковнослов’янська мова,
етимологічний правопис. Відтак вони були носіями традиціоналістського світогляду, а їхня
національна самоідентифікація була явно невиразною. Національно-політична концепція
старорусинів базувалася на культурній і державно-історичній традиції, яка, на їх погляд,
сприяла легітимізації прагнень галицьких українців до самостійного, рівноправного
існування українців серед народів Австро-Угорщини.
У другій половині ХІХ ст. виразники цього світогляду здебільшого пристали на панруську
ідентичність, отже додержувалися русофільських позицій. Водночас деякі старорусини,
наприклад історик С. Качала, прийняли ідеологію галицького українофільства, або
народовства. На думку І. Куцого, старорусинство не варто розглядати як початковий
етап формування русофільства.
О. Аркуша та М. Мудрий запропонували такі ієрархію світоглядних ідентитетів:
старорусини – певна генерація галицьких діячів зі своєрідними суспільно-політичними,
соціальними, культурними та духовно-етичними поглядами;
русофіли – галицькі діячі з панруськими настроями;
москвофіли – нечисленна група старорусинів, прибічників орієнтації на Росію, які
заперечували різницю між Україною і Росією, хоча усвідомлювали її.

62. Зазначені вчені О. Аркуша та М. Мудрий запропонували таку періодизацію ідеологічного й організаційного русофільства: перший

етап – 1848 – 1870 рр.;
другий етап – 1870 – 1890 рр.;
третій етап – 1890 – 1900 рр.;
четвертий етап – 1900 – 1914 рр.

63.

На думку О. Киричук, періодизація русофільської науково-історичної течії є
такими:
перший етап – 1829-1848 рр. – зародження русофільської історичної
думки, пов’язаний з діяльністю ідейного натхненника галицького
русофільства Д. Зубрицького;
другий – 1848 – 1863 рр. – організаційного оформлення русофільської
течії галицької історичної думки, коли у стінах Ставропігійського інституту
послідовниками Д. Зубрицького розроблялася «всеруська модель»
минулого галичан і тим самим відбувалося втілення програми вивчення
історії ріднокраю, прийнятої Собором руських учених 21 жовтня 1848 р.;
третій етап – 1863 – 1890 рр. – час остаточного ідейного й
концептуального утвердження русофільської течії в історичній науці, що
знайшло вияв у працях І. Шараневича, Б. Дідицького та Т. Ріпецького;
четвертий етап – 1890 – 1914 рр. – час кризи, занепаду та ідейного краху
русофільської історичної концепції.
Ідейними лідерами русофілів були М. Качковський, І. Наумович, Б. Дідицький.
Культурна діяльність москвофілів у Ставропігійному інституті, Народному Домі
та Галицько-руській матиці. Заснування політичної організації «Руська Рада»
1870 р., яка стала осередком старорусинів. Однак на парламентських виборах
1879 р. «Руська Рада» зазнала відчутної поразки: з 15 послів старорусини
зберегли в новій каденції лише трьох. Журнал «Слово», газети «Руська Рада»
та «Наука». Панування москвофільської течії на Закарпатті.

64.

Д. Зубрицький
Б. Дідицький
І. Наумович

65.

За умов, коли Львів відігравав роль транзитного пункту в налагодженні контактів між
російською й українською революційною еміграцією у західній Європі і Російською
імперією австрійська поліція запідозрила ряд галицьких діячів у належності до
міжнародної соціалістичної змови і заарештувала М. Павлика, І. Франка, І.
Мандичевського, О. Терлецького, Сельського, А. Павлик і російського революціонера
Кобилянського, обвинувативши їх у причетності до таємного товариства. Політичний
судовий процес над соціалістами 15 – 21 січня 1878 р. у Львові зафіксував початок
галицького соціалістичного руху і мав великий суспільний резонанс. Підсудні отримали
від одного до трьох місяців ув’язнення й ідейно загартувалися, стали справжніми
радикалами й соціалістами Після суду у січні 1878 р. І. Франко і М. Павлик працювали в
польському соціалістичному русі, знайомили громадськість з соціалістичними ідеями. У
квітні 1878 р. вийшов у світ україномовний соціалістичний часопис «Громадський друг»,
який продовжив радикальну традицію студентського видання «Друг». Через проблеми з
поліцією і цензурою видання виходило також у вигляді збірників»Молот» і «Дзвін».
Фінансову підтримку надавав М. Драгоманов та інші соціалісти з Російської імперії. У
1881 – 1882 рр. І. Франко видавав україномовний часопис «Світ».
М. Павлик
О.С. Терлецький
Іван Франко

66. Виконала студентка 2 курсу групи ІІ-13-1 Малік Ростислава

English     Русский Правила