Григір Тютюнник

1. Григір Тютюнник

Підготував
КРИЖАНОВСЬКИЙ МАКСИМ

2. С.Шилівка

Народився
Григір
Тютюнник 5
грудня 1931 у с.
Шилівці
Зіньківського
району на
Полтавщині в
селянській
родині.
С.Шилівка

3.

Творчий спадок Григора Тютюнника
кількісно невеликий — укладається у
двотомник, що з'явився 1984 р. Це
новели, оповідання, кілька повістей.
Нешироке також і тематичне коло його
творів. Найглибшим болем Григора
Тютюнника було сучасне йому село. З
нього він вийшов сам у небезпечні
мандри по інших, чужих світах. Але там
залишалося коріння власного роду, там
жила мама, туди просто було в будь-який
момент повернутися по цілющі соки
народної мудрості, припасти до
несхитної, випробуваної віками моралі як
до рятівного острівця. Там люди ще
пам'ятали традиції предків, часом їх
навіть дотримувалися, село практично
лишалося єдиним носієм української
мови.

4. Сім’я письменника

Тютюнник Михайл Васильович і
Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганна
Михайлівна, які працювали в колгоспі ,
батько плотникував, косив, пиляв, і, що
цікаво, то вже в свої немолоді роки не
полишав надії вступити в внз і почати
вчителювати, а мати працювала на
різних роботах — полола, в'язала,
поливала і подавала снопи в барабан.

5.

Григорії – брати по батькові. Михайлові Васильовичу
Тютюннику судилося стати батьком двох лауреатів
Шевченківської премії (що характерно: обоє отримали
посмертно).
Типова помилка, якої припускаються під час розмови про
Григора Тютюнника: називають його Григорієм. Хоча за
документами він і справді записаний Григорієм, але
оповідання і збірки завжди підписував своїм коротким ім’ям. У
літературних і мистецьких колах усі теж знали його як
Григора. Сталося так через те, що на той час у літературі вже
було відомим ім’я Григорія Тютюнника, автора повісті
«Хмарка сонця не заступить», старшого брата Григора.
Григорій-молодший вирішив торувати власний шлях у
літературі й почав підписуватися Григором. Доля надовго
розвела обох братів: Григорій, колишній фронтовик, автор
кількох повістей, роману «Вир» та поетичної збірки,
проживав у Львові. Там він і похований на Личаківському
цвинтарі. Григір після служби на Тихоокеанському флоті
деякий час жив на Донбасі, вчився уХарківському
університеті, і, зрештою, оселився в Києві.

6.

Григорій народжений від Ївги Федотівни Буденної, з якою
батько не прожив і року, а Григір – від Ганни Михайлівни
Сивокінь, набагато молодшої від чоловіка. Курйозну ситуацію з
наявністю у батька двох синів Григоріїв Тютюнник-молодший
пояснює у книзі спогадів «Коріння». Насправді старшого брата
назвали Георгієм, але записувати ім’я послали діда. Той,
випивши на радощах по дорозі, переплутав імена і записав
онука Григорієм. Виявилася дідова помилка лише тоді, коли
Георгію-Григорію вже було 16 років, а у сім’ї вже підростав
молодший син, теж Григір.
Хата Ганни Михайлівни, матері Григора.

7.

Дитинство і юність без батька – доля багатьох дітей війни. З
часом його для Григора Тютюнника замінив старший брат
Григорій. Стосунки братів були непростими – вони почали
тісно спілкуватися лише після того, як молодший брат
повернувся зі служби на флоті. Історію їхнього зближення
Григір Тютюнник описав у книзі спогадів «Коріння». З неї
видно, як болісно він переживав братову смерть, який так і
помер від фронтових ран. Коли вони обоє приїжджали в
Шилівку, то заводили довгі довірливі розмови про життя,
мистецтво, літературу. Хати обох братів розташовані по різні
боки річки Грунь (далі вона зливається з Ташанню, і потім
уже пливе під назвою Грунь-Ташань). Тож з вечора Григір із
Григорієм проводжали один одного і ніяк не могли
розлучитися – часом простоювали на мосту через Грунь аж
до світання. Старший брат Григорій вивів знайому з
дитинства річку у романі «Вир», а молодший у юні роки
навіть обрав собі псевдонім Тютюнник-Ташанський.

8. Брати Григір(праворуч) та Григорій Тютюнники

9.

Рано втратив батька (його було незаконно репресовано в
1930-х роках). Певний час жив у рідного дядька на Донбасі,
там у 1938 р. Дядько зі своєю дружиною віддали Григора до
школи в український перший клас, який нараховував сім
учнів, а тому через деякий час був розформований, і хлопця
перевели в російський клас. З того часу і до 1962 року, як
зазначав сам Тютюнник, він розмовляв, писав листи (іноді
оповідання) виключно російською мовою..
Закінчив Зіньківське реальне училище. Спробував свої сили
в різноманітних робітничих професіях,у 1951р. служив
моряком на далекому Сході. Закінчив філологічний
факультет Харківського університету.
Після закінчення навчання разом із дружиною їде працювати
на Донбас, викладає у вечірній школі. Там у них
народжується перший син Михайло, названий на честь
закатованого діда.

10.

1966 p. вийшла перша його книжка «Зав'язь» (вид-во
«Молодь»). «Зав'язь» була однією з тих книжок, які
засвідчили новий злет української прози і зробили
популярним ім'я Григіра Тютюнника, воднораз вирізнивши
його серед творчої молоді.
У 1968 р. «Літературна газета» оголосила всесоюзний
конкурс на краще оповідання. Григору Тютюннику було
присуджено премію за оповідання «Деревій». Твір дав назву
збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька
оповідань.
Тютюнник перекладав українською мовою твори В.
Шукшина: 1978 р. у видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань
та кіноповістей «Калина червона»; він перекладав і твори М.
Горького («Серце Данко»), І. Соколова-Микитова («Рік у лісі») та ін.

11.

На початку 1970-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві
«Веселка». Серед його продукції — настільна книга-календар для
дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої
виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до
юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки
оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які поновому розкрили талант письменника. За книги «Климко» (1976) і
«Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено
республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980 p.
В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє
Артема Безвіконного».

12.

6 березня 1980 він заподіяв собі смерть.
Зовні ніби було все добре. Григір любив товариство, ніколи
йому його не бракувало, швидко сходився з людьми, був
дотепний, артистичний, твори випробовував «на публіці» —
довіряв загалові... А в глибині душі був пекельний біль, який
терзав безперестанно. «І що я в Господа за людина!!! Ні в
чому немає мені ані міри, ані втіхи —ні в любові, ні в
стражданні, ні в захопленнях, ні в сумі пекельному.
Неприкаяний я. Все б вирвати з душі й оновитися, все б
спочатку почати, та несила»,— так писав у щоденнику.
Дійсність і мрія одночасно співіснували в ньому; перша
змушувала думати, страждати, друга постійно вабила,
кликала за собою... Ще молодим він зробив для себе
висновок: «Життя у творчій свідомості письменника начебто
роздвоюється: одна площина — існуюче, друга — бажане. Це
єдине джерело творчої енергії».
1989 р. його творчість була посмертно відзначена Державною
премією ім. Т. Г. Шевченка.

13.

Надгробок Г. М. Тютюнника наБайковому кладовищі в Києві.

14. Оповідання

Азарт
Вуточка
Гвинт
Грамотний
Деревій
Дивак
Дикий
Дядько Никін
Іван Срібний
Кізонька
Кленовий пагін
Комета
Крайнебо
Ласочка

15.

Лісова сторожка
Медаль
М’який
На перекаті
Нюра
Однокрил
Облога
Обмарило
Обнова
Оддавали Катрю
Перед грозою
Печена картопля
Поминали Маркіяна
Проти місяця

16.

Світла душа
Син приїхав
Сито,сито…
Сміхота
Степова казка
Тайна вечеря
Три плачі над Степаном
У Кравчини обідають
Устим та Оляна
Холодна м’ята
Червоний морок
Шахтарська зоря
Ясен цвіт слова

17. Повісті

Вогник далеко в степу
День мій суботній
Житіє Артема Безвіконного
Климко
Коріння(Спогади про автора роману «Вир»
Григорія Тютюнника)
Облога

18. Новели

Бовкун
Три зозулі з поклоном
В сутінки
Місячні ночі
Зав’язь
На згарищі
У сутінки
Чудасія
Смерть кавалера

19. Збірки

Батьківські пороги(1972)
Крайнебо(1975)
Отчие пороги(1975)
Коріння(1978)
Ласочка(1970)
Степова казка(1973)

20. Коротко про «Три зозулі з поклоном»

Літературний рід: епос.
Жанр: новела.
Присвята: "Присвячено любові всевишній"
Тема: складність людських стосунків, виражена через історію нещасливого кохання.
Головна ідея: возвеличення любові як високої християнської
цінності, яка вивищує людину над буденністю, очищає її душу.
Головні герої: оповідач, його батьки — Михайло й Соня; Марфа
Яр-кова, поштар — дядько Левко.
Сюжет: заміжня Марфа Яркова кохає одруженого чоловіка Михайла, який має сина. Історію цього кохання синові (оповідачеві
новели) розповідає мати Софія. Михайло засланий до Сибіру, звідки
він ніколи вже не повернеться, від нього раз на місяць надходять
листи дружині Соні; прихід їх інтуїтивно відчуває Марфа, якій
поблажливий листоноша дає пригорнути листи до грудей і
«подержати». Соня, яка знає про Марфину любов до її чоловіка, не
картає за це суперницю.

21.

Композиційні особливості новели "Три зозулі з поклоном":
Наявність обрамлення (розпитування сина матері) і трьох частин
Переплетіння голосів Соні, Михайла та їхнього сина
Повторюваний образ "татової сосни"
Зміщення часових площин
У кожному фрагменті є інший головний герой, але центр - Марфа.
Інші цікавинки:
Назва новели символізує любовний трикутник - три долі головних
героїв.
Написано під впливом почутої пісні «Летіла зозуля через мою хату»
у виконанні сліпого бандуриста.
Певна автобіографічність твору: згадка про репресованого у 1937 р.
батька.
Любов у героїв - божий дар; почуття, що очищує душу:
У Марфи: пристрасна, благородна, страдницька
У Михайла: вірна, чутлива, благородна
У Софії: впевнена, розуміюча, тактовна, співчутлива

22.

Дякую за увагу!