18.66M

Похожие презентации:

Тарас Шевченко

Родинне дерево. Генеалогія

Візенберг. Історія, економіка, перспективи

Соціально-економічне становище українського населення під владою Російської імперії в першій половині ХІХ ст. Соціальні рухи

Капіталістична еволюція України у складі Російської імперії, її особливості

Мій населений пункт – Село Гадзинка

Презентация1

2.

Родина, рід, які слова святі , Вони потрібні кожному в житті,
Бо всі ми з вами ніжні гілочки, На дереві, що вже стоїть віки.
Це дерево – наш славний родовід,
Це – батько й мати, прадід твій і дід …

У кожного з нас є своя родина. Це найдорожчі нам люди, які
нас найбільше люблять. І ми їх любимо, ми народилися у своїй
родині, а наша сім’я народилася в нас. Немає повернення і
немає обмінів. Саме в родинному колі людина робить свої
перші кроки, звідси вона виходить у широкий світ, навчається
любові і доброти. Тут вона вчиться шанувати свою сім’ю, свою
землю, берегти пам'ять свого роду. На щастя, моя сім'я
зберегла нехай не всю, але велику частину історії родоводу. Від
витоків
до
сучасності
передавалася
ця
спадщина
із
розповідями батьків, бабусь, дідусів. Доклавши певних зусиль,
я дізналася ще більше цікавого зі спогадів моїх родичів,
розглядаючи
документи
та
фотографії
минулих
перечитуючи метричні книги та інші архівні документи.
років,
На родинні свята раніше збиралося багато родичів. Про
деяких важко сказати – двоюрідні вони чи троюрідні, чи якого
ступеня споріднення, але ми всі маємо одне коріння, ми – рідні.
І щастя в тому, що я знаю – хто я і звідки. І дуже хочу, щоб
історію мого родоводу і його традиції зберегли нащадки та носії
нашого прізвища КЛИМЕНКО.

4.

ІСТОРІЯ СЕЛА ГАЛАГАНІВКА
Місце, звідки все починалось …
“Із роду в рід кладе життя мости,
Без коріння саду не цвісти,
Без стремління човен не пливе,
Без коріння сохне все живе…”

5.

Село ГАЛАГАНІВКА
Чигиринського
Черкаської
району
області
–
це
мальовничий населений пункт,
який знаходиться на схід від
козацької столиці, Чигирина, на
правому березі річки Тясмину
поміж її притоками Ірклієм та
Чуткою
у
частині
Придніпровської височини.
Територія
сучасного
села
Галаганівки, заплава р.Тясмин
була
заселена
вже
в
сиву
давнину так як мала всі фактори
для виникнення поселень.
Заболочена заплава р. Тясмин з рукавом-притокою Ірклієм та
глибокими заболоченими балками Бистриком, Різакуватим, Кривою
Тічкою, Калиновим, що відокремлювали острови Крамарське, Турове,
Дубовицю, були надзвичайно зручними для оборони від ворога.
Дубовий ліс на острові Дубовиця був матеріалом для будівництва
житла та укріплень. На Туровім було родовище гончарних глин.

6.

7.

Про заселення цієї території свідчить численний підйомний матеріал
періодів ямної, чорнолісько-скіфської і черняхівської культур. Тут було
відкрито сліди проживання первісних людей в епоху бронзи.
У І тисячолітті до н.е. тут жили пращури слав’ян – місцеві
землеробські племена, згодом приходять кочівники – кіммерійці, скіфи,
сармати. Біля села і донині збереглися кургани скіфського періоду.
Чигирин був столицею
України і її політичним
центром.
приймав
земних
Тут
гетьман
держав,
звідси
послів
чужо-
видавалися універсали і
розходилися
кутках України.
по
всіх
Ще в ХVI ст. польський король Стефан Баторій у своїй грамоті
віддав Чигиринське староство на гетьманську булаву. Ця стаття була
підтверджена Білоцерківською угодою Б.Хмельницького з Польщею:
«Город Чигирин по указу Его Королевской личности имеет при
гетмане остаться».
Належність здавна до Чигиринського староства території, щo
лежить
на
південь
від
р.Тясмина,
стверджується
писаними
документами (духовними заповітами, купчими кріпостями на різні
земельні угіддя тощо), які збереглися до нашого часу. Наприклад,
житель м. Чигирина реєстровий запорізький козак Волевач Тишко в
своєму духовному заповіті від 8 серпня 1600 р. на ім’я своєї дружини і
синів завіщає їм пахотні угіддя, випаси, сінокоси, хутори, ліси, пасіки,
озера і болота з ловлями риби і звіря (в лісах) і вказує, що угіддя
знаходяться понад

8.

річками: Тясмином і його притоками Чутою, Ірклієм і Чуткою
(притокою Ірклія); Цибульником; Інгульцем і його притоками
Березівкою і Макарівкою.
Під час війни з Туреччиною або Чигиринських походів 1677-78 pp.
після декількох нападів Чигирин був зовсім зруйнований, майже все
населення було вигнане татарами в Крим для продажу в рабство, не
залишилося ні одного цілого будинка, лише здичавілі собаки
голодні бродили по руїнах, шукаючи будь-якої поживи.
На весні 1700 року
почалася Північна війна
між Росією і Швецією.
Гетьман
Іван
Мазепа
перейшов на бік швед-
ського короля Карла ХІІ
та робив все, щоб закрі-
пити за Гетьманщиною
старі козацькі території.
В цей період з’являється така постать як Гнат Іванович Ґалаґан –
український військовий та політичний діяч. Він був сином бідного
реєстрового козака з Полтавщини. Освіти не мав, не вмів навіть писати, а
тому подався на Січ, де швидко відзначився, здобув повагу і став
полковником.
Згодом перейшов на службу до Мазепи та брав участь у
Північній війні з 1706 року і очолював компанійський полк, а вже в кінці
1708 зрадив Мазепу та перейшов на бік Петра I. За це в березні 1709 року
цар призначив його Чигиринським полковником.
14 травня 1709 року Ґалаґан допоміг царським військам полковника П.
Яковлєва зруйнувати Чортомлицьку Січ, яка була тоді майже беззбройна - у
ній лишилися тільки старі козаки, отамани та полковники, які вже своє
відвоювали. Січовий отаман Яким Богуш вирішив все-ж таки дати бій. Старі

9.

бійці навіть контратакували ворогів, московитам нізащо б не вдалося навіть
підібратися до Січі, не те щоб її зруйнувати, якби не… Прихід полку
Ґалаґана. Та сама зрада.
Він попросив перемовин, на яких вперто доводив українцям не проливати
«братської православної» крові і служити царю. Під кінець розмови і Гнат, і
московити на хресті присягнулися, що коли українці припинять супротив,
ніхто не постраждає. Бійці розділилися в думках: одні хотіли скласти зброю,
інші - продовжити боротьбу. Перші змогли прорвати оточення, відступити
вниз по Дніпру й потім навіть заснувати Кам’янську Січ; інші - впустили
московитів на Січ і відразу зрозуміли свою помилку: цивільних убивали
найжорстокішим чином, унаслідок чого майже всі запорожці загинули, а тих,
що здалися в полон, Ґалаґан посадив на палю та пустив на плотах вниз по
Дніпру на пострах тим козакам, які ховалися у плавнях.
Участь Ґалаґана у цьому розгромі була доказом його вірності до царя
Петра І, так він віддячив за призначення полковником в Чигирин, а йому
натомість в серпні 1709 року князь Голіцин за царським указом подарував
Боровицю, Худяки, Шабельники та Воронівку. Дізнавшись про це, ті
запорожці, що прорвали оточення і змогли врятуватися, прагнули
помститись продажному полковнику, але вбити його не вдалося. Тоді ж і
з’явилася легенда про те, що козаки прокляли рід Ґалаґана аж до сьомого
коліна, власноруч написавши прокляття кров’ю на папері.
Сам Чигиринський полковник на схід від Чигирина осадив слободу
Галаганівка (перша документальна згадка
про
виникнення села в
документах у 1709р.), яка спочатку була розташована там, де зараз куток
села, який називається Подолом. Населення його становили втікачі від
панського гніту. Село тяглося однією вулицею з маленькими хатинками.
Зараз на території села є козацькі могили, при розкопках яких
знайдено гроші, люльки, козацькі хрестики, зброю. Під час нападу турків
все населення ховалося в дубовому лісі, який зараз має назву Дубовиця
та Турове, там протікала річка Бистарка.

10.

Ця місцевість була оточена з усіх сторін річками, тому була зручною
для оборони від ворога.
Заселення в ті часи
відбувалося на землях,
які фактично не мали
володаря, були нічиї,
бо запорожські козаки,
яким належала земля
на
південь
від
Тясмина, відбули на
землі кримського хана
(Оле-шки),
«вольності
а
За-
порозькі» (володіння)
залишилися без володарів-хазяйнів.
Утворені тут раніше слободи підлягали управлінню гетьмана.
Поселенці тутешніх слобід платили в державу 1-1,5 карб. від
господарства і мали різні пільги (льготи), а в Польщі і Гетьманщині
вони раніше мусили виконувати «панщину» і, крім того, цілий ряд
повинностей і тягот панам і державі. От що було для людей найбільшим
стимулом до переходу на нові місця».
Ще за Прутським миром 1711 року частина Чигиринщини на схід від
річок Тясмин та Ірклій, де знаходилась і Галаганівка, вважалися
російською територією.

11.

У 1734 році жителі
Надтясминня поскаржилися князю Путятіну на
поляків, які вчиняли набі-
ги на російську тери-
торію. У результаті був
виданий імператорський
указ полковнику Мирго-
родського полку Капністу
вписати жителів слободи
Криловська, Андрусівка,
Калантаєво, Войтово, Стецівка, Нестерівка, Цибульово та ще семи сіл
(серед них і Галаганівка) в списки жителів Миргородського полку і
звільнити їх від податку.
Починаючи з середини XVIII ст. y наших краях сталися великі зміни −
сюди прибули у великій кількості нові поселенці слов’янського походження: серби, болгари, македонці, чехи, словаки, волохи, молдавани,
угорці (венгри). Перед цим вони були підданцями Австрії і Туреччини.
Німці і турки сильно притісняли підданців − слов’ян, позбавляли їх
політичних і громадянських прав і гнітили їх непосильними податками.
Доведені до відчаю слов’яни мусили звернутися для захисту своїх прав
до російського посла в Австрії Бестужева, а він доповів про це імператриці Єлизаветі Петрівні. Вона в особистій розмові з імператрицею
Австрії Марією-Терезією домовилася про переселення в межі Росії значної кількості слов’ян з Австрії. Аналогічна домовленість була досягнута і
з урядом Туреччини. Внаслідок всього цього до наших сіл влилася
велика кількість нових поселенців південно-слов’янського походження.

12.

В 1752 році сюди переселилося вже 2 тисячі чоловік. До складу
Новосербії увійшли сусідні з Чигирином села Галаганівка, Стецівка,
Нестерівка (Вершаці). Територія Новосербії поділялася на полки, полки
поділялися на роти, поселення і шанці. Полки формувалися з українців,
які проживали на цій території та переселенців.
Не можна сказати, щоб наші люди зустріли приязно нових
поселенців. Справа в тому, що старим жителям сіл було наказано
вибиратися із своїх насиджених місць, а куди вибиратися не було
вказано. Трапилася затримка. Додаткове роз’яснення показало, що на
своїх місцях можуть залишатися лише ті жителі, у кого був дозвіл на
поселення, а в кого дозволу не було, то ті мусять повернутися до тих
місць, звідкіля вони прибули сюди.
Ніхто не хотів залишати обжитих місць, а тодішня адміністрація не
дуже примушувала людей вибиратися з села і тому значна частина
людей залишалася на місці.

13.

Новим
–сербам
погодився
поселенцям
уряд
Росії
дати
допомогу грішми і лісом.
Бажаючих переселитися
в
Росію
було
дуже
багато. Керівниками їх
були
полковники
сербські
Хорват, Депрарадович, Шевич і інші. Для переселенців групи Хорвата
було виділено територію понад Тясмином вздовж кордону з Польщею, а
інші групи переселенців - слов’ян були поселені понад Сіверським Дінцем
(тепер Донбас) поблизу кордону з Кримом. Область поселень сербів понад
Тясмином була названа Новою Сербією, а понад Сіверським Дінцем
названа Слов’яно-Сербією і управлялася сербською військовою адміні-
страцією. Область було поділено на полки, а полки − на роти, по 20 рот у
кожному. Роти були поставлені по окремих селах. В кожному селі - роті
спорудили укріплення із земляних валів і ровів, поставили гармати і вже
село звалося рота-шанець. Тоді ж серби змінили назви і самих сіл,
наприклад, село Андрусівка було названо шанець Чонград, село Стецівка і
село Галаганівка − шанець Шолмош, село Нестерівка − шанець Вершац і
т.д. Отакі сербські назви сіл існували з 1753 p. по 1784 р. і були скасовані
за розпорядженням начальника Новоросії Г.О. Потьомкіна і повернуто
селам давні назви.
Часто виникали непорозуміння і ворожнеча між місцевим українським
населенням і сербами-поселенцями, і в цьому немає нічого дивного. В
характері і в поведінці багатьох сербів було багато негативного,

14.

нехорошого.

15.

Тут дослівно, нічого не змінюючи, відзив сербів їхнього ж капітана
Піщевича Семена Степанова : “были всего вор наголо и пьяницы
прегорькие, наволочь то такая была, что хуже сыскать было нигде
неможно; между имыж были оружейные лесовые настоящие разбойники
и где только чего на начлегах и проездом через жилища и в корчмах
захватют и сорвать могут, то уже было их”.
Місцеві люди жили стурбовано, мусили бути дуже пильними,
обережними, маючи у себе таких непевних сусідів. Нічого дивного в тім
нема, що дехто з них намагався будь-яким способом приховати свої
домашні цінності, зокрема гроші. От чому зараз у наші часи випадково
люди знаходять у землі грошові скарби мідних монет по 5 коп., 8 коп., 2
коп., 1 коп., 1/2 коп. (денга) і 1/4 коп. (полушка) 2-ої половини XVIII ст.

16.

8 травня 1774 р. у Галаганівці
побував мандрівник і дослідник
Йоганн Антон Гільденштедт. Ось як
він описує село: “Із Шолмошу їхали
6 верст уздовж Тясмину до слободи
Галаганівки,
де
зупинилися
ночувати. Це казенне село, до нього
тягнеться округа на 96 поселень.
Жителі – польські малороси. За
версту звідси в гирлі р. Ірклії, на
східному боці якої стоїть форпост.
Звідти видно чітко село Чигирин,
що
лежить
за
три
версти
на
підвищенні, похилому до Ірклія, на
східному боці Тясмину”.
Фрагмент “Карты пограничных
земель
между
Новороссийской
снятая
обще
российскими
губерниею и Полскою Украиною,
польскими
землемерами
и
и
окноченная 5 сентября 1780 года с
показанием спорных мест”, на якій
у
деталях
промальоване
село
Галаганівка. По суті - це перше
відоме картографічне зображення
населеного пункту.

17.

Жовтою лінією на карті позначене “нынешнее российское владение
или показание новороссийских обывателей”, синьою – “польское
владение по отводу польских обывателей”, рожевою – “владение 1773
года по отводу новороссийских обывателей”, зеленою – “владение
1773 года по отводу польских обывателей”. Колом з прапорцем на горі
позначені російські форпости, трикутником з прапорцем – польські.
Галаганівка у 1780 р. була прикордонним населеним пунктом на
межі Російської імперії (так звана Новоросійська губернія) і Речі
Посполитої (Чигиринське староство). Розташоване село було у гирлі
прикордонних річок Ірклія і Тясмину. При цьому бачимо що лінія
кордону десятиліттями не була сталою, існували спірні земельні
ділянки, особливо – в заплаві Тясмину.

18.

На карті позначена як “+” вже збудована церква в ім’я Івана
Богослова. Храм був найбільш південною будівлею в селі – за ним немає
нічого. Натомість забудований квартал на північ від храму – теперішній
Вигін; два квартали праворуч від вигона – умовно, від теперішнього
старостату до магазинів; і чотири квартали на Подолі. Від вигону і аж до
спуску на Галаганівську греблю дорогою на Чигирин забудови жодної
не було. Лише на береговому кореневому мисі, на річці Ірклій
знаходився російський форпост.
З 1817 р. почався період військових поселень. Процес запровадження
військових поселень був довготривалий. Вперше в Україні вони були
введені на Харківщині. Широкого масштабу введення військових
поселень набрало з кінця 1821 p., коли був опублікований заднім числом
указ про поширення військових поселень на Катеринославщину і
Херсонщину, а потім (після польського повстання 1830 р.) на Київщину
і Поділля.
Цим же указом від 12.12.1821р. названі вище місцевості були зняті з
прибуткової частини державного бюджету від продажу горілки в таких
розмірах (в таблиці названо лише найближчі села) :
Назва населених
пунктів
Шинків
Відер
горілки
Сума
(карб.)
Крилів
6
4450
8433,33
Андрусівка
2
435
824,32
Калантаїв
2
357
677,27
Стецівка
2
691
1310,53
Галаганівка
1
424
804,0
Глинське
1
561
1064,0

19.

На
територію
Херсонської
губернії на постійну дислокацію
було
переміщено
3-тю
кірасирську дивізію. У гирлі
річки Тясмину на правому її
березі у містечку Крилів (1795 –
1806 – Олександрія, з 1822 р. –
Новогеоргіївськ)
розташувався
штаб Військового ордена св.
Георгія
кірасирського
ввійшли
до
навколишні
населені
складу
полку,
пункти
Ново-
російських військових поселень.
Метою створення військових поселень була ідея «пристосувати» до
майбутніх воєн місцеве населення, яке б «степенью своего обучения
нисколько не отставало бы от регулярной кавалерии и могло бы на свой
счет содержать и выставлять полки, всегда готовые к бою».
Перший начальник військових поселень міністр Олексій Аракчеєв
вважав за необхідне «все места, вошедшие в состав военных поселений,
устроить так, чтобы удобнее было наблюдать з военным образованием
военных поселян и чтобы доставить удобства расквартирования
действующим
эскадронам.
Для
этого
предположено
было
все
разбросанные села, деревни и хутора свести в одни большие села». Як
наслідок, у Херсонській губернії було знищено 600 населених пунктів, а
їх «жители сведены в села». Ідея ця була настільки шкідливою, що
пізніше влада дозволила «хуторянам устроить землянки и временные

20.

помещения, в прежних их землях, в которых были уничтожены их дома
и прочие усадебные устройства».
Окрім того, Аракчеєв вимагав «правильності» «расположения
селений, прямыми улицами, на известном расстоянии дом от дома,
приняв для них архитектуру постройки немецких домов, с фронтонами,
какие можно видеть у нас в немецких колониях», при цьому вимагали
«немедленно приступить к уничтожению всех сельских построек,
имевших некрасивый вид».
Запровадження військових поселень здійснивалося проти бажання
селян, в примусому порядку, жителів переселяли в інші села, де вже
існували військові поселення. Військові поселення формувалися із
сімейних солдатів, що прослужили не менш 6 років в армії, і місцевих
жителів — чоловіків, головним чином, селян у віці від 18 до 45 років,
що володіли власним майном.
Всі вони іменувалися селянами-господарями. Діти селян-господарів
зараховувалися до кантоністів, а з 18 років переводилися у військові
частини. Місцеві мешканці, що не увійшли до складу війська, але
підходили за віком і були придатні до служби, зараховувалися в
помічники господарів та у резервні військові підрозділи. Після
досягнення 45 років поселенці йшли у відставку, але продовжували
нести службу у шпиталях, обозах тощо. Селяни військових поселень
одержували
від
держави,
сільськогосподарський
інвентар,
крім
землі,
робочу
обмундирування.
Всі
худобу,
сільсько-
господарські роботи починалися і закінчувалися по команді унтерофіцера. Всі військові поселенці носили військову форму як у строю,
так і за плугом, щодня ходили на воєнну муштру, а після занять повинні
були працювати в полі чи в господарстві за суворим військовим

21.

розпорядком.
Обов’язки військових поселенців полягали «в продовольствовании
квартировавших у них постояльцев, из нижних чинов тех полков,
которые были у них расквартированы; в работе для казны, по три дня в
неделю, остальное время предоставлялось им на собственные работы; в
обрабатывании общественных полей, собирании сена и хлеба, общим
нарядом, для продовольствия квартирующегося в округе кавалерийского
полка; в доставлении провианта, фуража и отопления в места полковых,
дивизионных и корпусных сборов, расположенных в округах; в
заготовлении и перевозке лесных материалов, для разных строений, из
черкасских и красносельских казенных лесов; в ремонте и устройстве
различных помещений в округе и проч. Наиболее отяготительною
повинностью
для
них
было
заготовление
и
перевозка
лесных
материалов… На эти работы наряжались поселяне с своим скотом, в
свободное от полевых занятий время, т.е. когда распутица мешала
движению всех обозов, а тем более воловых».
Існувала диференціація військових поселенців за майновим станом.
«Хозяевами 1-го разряда считались те, которые имели не менее двух пар
рабочих волов; в числе не-хозяев считались те, которые не имели
рабочего скота и деты военных поселян-хозяев, не имевшие своего
отдельного хозяйства. Не-хозяева наряжались на казенные работы
пешими. В неслужащие инвалиды поступали военные поселяне старики
и убогие. Хозяева 1-го разряда получали, для своих потребностей, земли
вдвое более против хозяев 2-го разряда, а не – хозяева – в половину
менее хозяев второго разряда. Надел земли на хозяина 1-го разряда
доходил до 24 десятин».

22.

Двічі на день унтер-офіцер заходив у кожну хату провіряти
додержання військового статуту. За порушення статуту, за будь-які
провини поселенці підлягали карам по військових законах, в тому
числі і карою різками. Жорстокий палочний режим у військових
поселеннях був такий нестерпний, що окремі поселенці іноді
примушені були вдаватися до дезертирства.

23.

Типове військове поселення на роту (228 осіб) складалося з 60
будинків, у кожному з яких проживали 4 родини з нерозділеним
господарством. 4 роти становили батальйон, полк становив округ.
Разом з регулярним військовим навчанням, несенням вартової
служби поселенці займалися сільським господарством, а також
працювали на каменоломнях, порохових і лісопильних заводах.
Військові селяни звільнялися від всіх податків і повинностей, від
стройової служби, але зобов'язані були постачати продовольством
регулярну
армію.
Для
них
будувалися
типові
будинки
з
господарськими будівлями, вони одержували худобу та інвентар.
Земельні наділи селян становили: у піхоті — 6,5 десятин ріллі, у
кавалерії — від 36 до 52 десятин. Життя військових поселенців і їх
родин суворо регламентувалося. Вони зобов'язані були носити видану
військову форму, жити та працювати за затвердженим розпорядком.
На території військових посе-
лень заборонялося жити старообрядцям,
різночинцям
і
євреям. На дорогах при в’їзді і
виїзді з війкових поселень були
споруджені шланбови (шлахбауми) з озброєною вартою.
Через
тяжкий,
нестерпний
часто
здіймалися
повстання.
режим у військових поселеннях
Наляканий такими озброєними
повстаннями цар Олександр ІІ
змушений був у 1857 році
ліквідувати військові поселення
скрізь.

24.

Військових поселенців (всіх мужчин чи хлопців), що жили на
території військових поселень було наділено землею з державного
фонду з тим, щоб селяни протягом 44 років оплатили державі вартість
одержаної землі. Ця оплата звалася “викупними платежами” і
збиралася щороку з селян у вигляді грошового податку або, як його
звали в нас “подать”.
Наділення державних селян землею з
державного фонду в 1857 р. звалося
“ревизією”, а самі земельні участки
були названі “земельними наділами”
або “ревизькими душами”. Процес
наділення земею селян так налякав
людей, що дехто з них намагався
приховати справжню кількість хлопців
у сім’ї. Люди боялися того, що за
землю треба було платити грішми
щороку, а прибутковість сільського
господарства була дуже низькою.

25.

З часу ліквідації військових поселень життя стало набирати
капіталістичного характеру, почалося класове розшарування серед селян,
з’явився торговий капіталізм, у вигляді єврейських лавок, шинків
(корчми), виникли лісопромисловці, що купували в державі ділянки лісу,
наймали лісорубів, розпиловщиків і продавали продукцію.
Значна частина селян, одержавши земельні наділи в 1857 р., не мала
засобів для придбання робочої худоби і сільськогосподарського
реманенту і почала віддавати свою землю заможним селянам (куркулям),
а самі почали шукати роботи на стороні: чи то ставали лісорубами і
розпиловщиками тут на місці, або ходити на плотницькі чи погрузочні
роботи в Берислав, Миколаїв, Одесу і в Крим до німців на різні с/г
роботи.
Дехто
з
заможних
селян, маючи по декілька
пар волів, у вільний час
від сезонних с/г робіт у
своєму
господарстві,
почали займатися чумацтвом − привозили для
продажу сіль з Криму та
рибу з Дону і таким
заробіток, створювали заможну частину села.
чином мали добрий
Основна маса селян складалася з бідняків і середняків, які з горем
пополам продовжували господарювати на своїх наділах, маючи деякий
сільськогосподарський інвентар і тяглову силу в більшості з пари
корівчин або однієї коняки. Для оранки землі остання група однокінних
господарів мусіла спрягатися з ким-небудь із сусідів або родичів..

26.

Сама найнезаможніша група, що не мала ні тягла, ні коня, віддавала
свої наділи з половини заможнішим для оранки, посіву і перевезення з
поля урожаю, а чоловіки ходили на заробітки і приходили додому
тільки на час косовиці і молотьби.
Продавати надільну землю
було законом заборонено,
земля тих, що виїздили
куди-небудь на виселен-
ня,залишалася в розпорядженні
земельні
громади.
наділи
“вимо-рочними”
Такі
звалися
(ніби
вимерши-ми) і найчастіше
за
півква-рти
горілки
старості при-писувались на
декілька років
іншому
тому
чи
куркулеві.
Із збільшенням населення дробилися і наділи, господарі стали
одержувати
якнайбільше
пів-наділа
дешевих
і
навіть
наділів
чверть
наділа.
незаможницької
Захоплюючи
землі,
куркулі
наживалися, у їхніх господарствах з’являються с/г машини −
молотарки, жатки, сівалки, віялки та інш.

27.

28.

Станом на 1886 рік у селі Галаганівка Стецівської волості
Олександрійського повіту Херсонської губернії мешкало 1172 особи,
налічувалось 211 дворових господарств, існувала православна церква,
у 1875 році відкрита церковно-приходська школа.

29.

Церковний староста не був людиною духовного звання і допомагав
настоятелю парафії в управлінні майном. Першими обов'язками
церковного старости було придбання свічок і зберігання церковної
каси, потім старости стали відати ремонтом храму, збором
пожертвувань і дотриманням порядку. Старости обиралися парафією.
Вперше посада згадується в указах Петра I.
У XIX столітті церковні старости обиралися на три роки
прихожанами. Обраних затверджували на посаді в місцевій єпархії,
старостою міг бути обраний прихожанин, який відрізняється своїм
благочестям, вірою церкви, відповідально ставиться до морального
порядку приходу і його матеріального благополуччя.

30.

Старостою не міг стати чоловік до 25 років, регулярно не грішник і не
причащающийся Святих Христових Тайн, звільнений судом від служби
або духовного звання, марнотратний, а також неспроможний боржник,
особа, яка має негоже заняття, що складається в співжитті без церковного
шлюбу, яка живе в приході менше восьми місяців.
Церковний
Староста
повинен
був
усвідомлювати
всю
свою
відповідальність як піклувальника храму. Важливість функцій старости
проявлялася у формі присяги, яка стала обов'язковою з 1890 р. Текст
вимовлявся перед хрестом і Євангелієм, тим самим підкреслюючи всю
серйозність взятого на себе служіння на славу Божу.
19 жовтня 1868 року указом
імператора
форма
була
церковних
затверджена
старост.
Старостам кафедральних соборів
і
церков
в
столичних
і
губернських містах покладався
мундир
IX
класу
відомства.
Старостам
повітових
Духовного
церков
містах
і
в
селах
покладався мундир X класу.
Для
стану
старост
з
селянського
покладався
дозволений
носити
каптан,
при
хрещених ходах корогвоносці.
Каптан старост відрізнявся кольором комірів,обшлагів і галунів на
кашкетах. В єпархії було розіслано 200 копій малюнків форми
церковних старост з селянського стану.

31.

32.

Алфавит
ДАЧАМ ГЕНЕРАЛЬНАГО МЕЖЕВАНИЯ
Александрийскаго уезда Херсонской губернии.
За переписом 1897 року кількість мешканців села Галаганівка
зросла до 1660 осіб (810 чоловічої статі та 850 — жіночої), з яких
1650 — православної віри.

33.

На початку 20-х років ХХ ст. на Чигиринщині була повністю встановлена
радянська влада. В 1921-1922 рр. в с. Галаганівка організувався комнезам
–комітет незаможних селян, яким керували Іваненко Іван Михайлович,
Іваненко Григорій Михайлович, Куроп’ятник Іван Йосипович. Активними
помічниками були комсомольці: Литовка Андрій Іванович, Іваненко Панько
Єфремович, Малолітко Параска Савустьянівна та Устенко Євдокія Іванівна.

34.

З 1923 р. Радянська влада, ідучи назустріч незаможним масам, стала
відпускати в кредит трактори та інші с/г машини. Але трактор повністю
можна було використати лише на великих земельних ланах, а не
переганяти з однієї нивки-смужки на другу та ще й часто за кілометр і
більше. Отже, між старим землекористуванням з його частими
переділами
і
вузенькими
нивками-смужками
з
одного
боку
і
використанням трактора та іншої с/г техніки з другого, створилося
протиріччя, яке можна було розв’язати тільки на користь трактора.
Суспільний розвиток радянського села вщерть підійшов до переходу
на нову систему землекористування, на об’єднання дрібних клаптиків
землі, розкиданих по всьому степу, в великі земельні масиви, до
колективного господарювання.

35.

Почалася організація СОЗ’ів або товариств по спільній обробці
землі. Ще через деякий час справа показала, що потрібно переходити
до вищого, артільного господарства, бо лише спільна обробка була
ефективною.
Протягом 1928-33 pp. село перейшло цілком на нову форму
землекористування, була здійснена суцільна колективізація. Дуже
трудно народжувалася ця нова форма. Потрібно було провести уперту,
довготривалу, роз’яснювальну роботу, переконати масового середняка і
схилити його переходити в колгоспи, відірвати його з-під впливу
куркуля.
В 1924 р. в куркулів були відібрані земельні лишки, які стали
наділяти бідноті. В радянському селі тоді мало місце негативне
ставлення до заможних груп села.

36.

Все це було здійснене за ініціативою сільського партактиву в тісному
співробітництві з масою незаможного селянства і передової сільської
інтелігенції, в першу чергу учителів. Особливо завзятий опір з боку
куркулів було зламано, а самих завзятих, які колись входили до
“відрубників”, довелося вилучити із складу громадян села.
Після переможного закінчення боротьби з внутрішньою контрре-
волюцією та іноземною інтервенцією, після ліквідації контрреволюційних
куркульських банд, радянський народ одержав можливість перейти до
мирного будівництва суспільного життя за ленінськими заповітами під
проводом Комуністичної партії.

37.

На селі мирний період розпочався з приведення в належний порядок
землеволодіння. Це виявилося у масовому прагненні, тязі бідноти і
середнього селянства до колективізації, в прагненні мас села до
обробітку землі на науковій основі, з запровадженням сівозмін, з
використанням природних та штучних добрив та з запровадженням
передової сільськогосподарської техніки.
Цей новий вияв культурної революції на селі вилився в організацію
колективних господарств – колгоспів. Приклад у цьому відношенні
показала революційна біднота села.
В 1928 р. селяни-бідняки с. Галаганівка об’єдналися в колгосп
„Бідняк”. Першим головою колгоспу був Устенко Михайло Климович.
Головою сільської ради був Семеренко Феодосій Іванович.

38.

В колгоспі спочатку було лише дві пари волів, чотири пари коней та
дрібний сільськогосподарський інвентар.
Куркулі всіляко залякували селян, тому весною 1929 р. частина
наляканих селян вибула з колгоспу, забравши своїх коней та інвентар.
Але селяни-бідняки, які залишились у колгоспі, добились високого
врожаю, життя стало заможнішим.
Коли в село прибув перший трактор, то
це було для селян-колгоспників справ-
жнім святом. Першими трактористами
були: Тарасенко Каленик Євтихієвич,
Семеренко Микита Махтейович, які
працювали на тракторах „Універсал”.
В 1929 р. організувався ще один колгосп, який називався колгосп імені
Т. Г. Після з’їзду колгоспників-ударників ці два колгоспи об’єдналися в
один, який назвали „Більшовицький сигнал”.

39.

Від
колгоспників
колгоспу
„Більшовицький
сигнал”
була
делегаткою на з’їзді колгоспників-ударників Руденко Євдокія Іванівна.
На з’їзді вона зустрічалaся з Н. К. Крупською, яка цікавилася, як
жінки-селянки беруть участь в громадському житті.
Найгострішою залишалася проблема ліквідації неписьменності. В
1924 році все доросле неписьменне населення с. Галаганівки
відвідувало лікнеп. В 1927 р. в початкову школу пішли всі діти. На
початку 30-х років тривали позитивні тенденції в розвитку освіти. З
осені 1930 р. був запроваджений всеобуч. У 1932 р. Галаганівська
початкова школа стала семирічною. Крім семирічної школи, в селі була
ще й кооперативна школа, яку вів учитель Шевченко Ілля Максимович.

40.

В 1932-1933 рр. жителів села Галаганівка спіткало, як і багатьох
людей України, велике лихо – голод. Історики називають різні цифри
померлих від голоду селян – від 3 до 7 млн., а деякі навіть до 10 млн.
осіб. Смерть близької людини – трагедія, а мільйонів – статистика. Але
померлі від голоду українські селяни – не статистика, а наслідок
злочинної політики радянської держави.
„Геноцид українців шляхом рукотворного голодомору 1932 – 1933 рр. є
злочином, який не має терміну давності та забуття, позаяк голодомор –це
мільйони невинно убієнних селян, фізично знекровлена та соціально
вихолощена нація, яка й досі переживає його руйнівні моральнопсихологічні та демографічні наслідки.
Скільки людей загинуло точно від голоду на Чигиринщині і в селі
сьогодні сказати важко. Але за офіційними даними, за 10 років – з 1926
по 1936 рр. кількість населення Чигиринщини зменшилося на 15,3 тисяч
чоловік, сюди слід включити і наслідки „насильницької колективізації
(розкуркулення)”, виїзди в інші райони країни тощо.
Відходять у небуття очевидці голоду, а відтак може згаснути і народна
пам’ять про жахливий злочин. Тому сьогодні про минуле треба говорити
задля майбутнього, бо безпам’ятство породжує бездуховність, яка, як
злоякісна пухлина, роз’їдає тіло і душу суспільства – перекреслює історію,
паплюжить традиції, руйнує соціокультурну самобутність народу.

41.

Люди
подолали
голод.
на
Швидко
зростала
Почалися важкі перетворення
селі.
механізація
виробництва,
зростанню
а
колгоспного
це
сприяло
виробництва
продукції рільни-цтва. В 1940 р.
колгоспи
району
врожай
Чигиринського
одержали
зернових
середній
по
16
центнерів з гектара, що майже в
3 рази більше, ніж у 1913 році.
Район посідав одне з передових місць у Київській області. У 1939-1941
рр. він був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
Колгоспники с. Галаганівка стали учасниками соціалістичних змагань. Та

42.

мирна праця людей була перервана Другою світовою війною 1939-1945 рр.

43.

Чорною хмарою терору, наруги і знущань була оповита
Галаганівка в часи окупації фашистськими загарбниками. Грубий,
кованний і важкий німецький чобіт топтав нашу землю, топтав її
людей, топтав усе дороге і святе, самоповагу і гідність нашого
народу.
7 серпня 1941 р. німці захопили Чигирин і Галаганівку. Час окупації
був самий найжахливіший, якого ніколи не зазнавало наше село. Його
можна порівняти лише з татарськими набігами на Україну в 16 і 17
століттях. Приглушене, придушене було все живе, що могло мислити.
Все працездатне чоловіче населення було вивезене в Німе-ччину,
хватали хлопчиків 14-15 років. Хто встиг сховатися від цього, не смів
показуватися на вулиці. Глибокі потайні льохи, землянки, провалля та
кущі переховували нещасних, але не скорених людей.
Окупаційна
політика
Німеччини щодо нашої держави
знайшла свій концентрований
вияв
у
генеральному
плані
„Ост”. Згідно з ним Україну
передбачалося перетворити на
життєвий простір Німеччини,
винищити
українців.
або
поневолити
Уся влада зосереджувалася в руках німців. На початку війни з району
прийшов наказ евакуювати техніку та худобу на Полтавщину. Головою
колгоспу „Більшовицький сигнал” в с. Галаганівка був тоді Ігнатов Оме-
льян. Із своєю родиною він добрався до Новогеоргієвська, де їх почали
бомбити. Довелося повернутися в рідне село і піти в партизанський загін.

44.

Німці спалили хату Семеренка Федосія Кузьмовича і розстріляли
його вагітну дружину та малолітню доньку Віру за те, що переховували
партизанів і не призналися, де вони знаходяться. Сам Семеренко Ф. К.
в той час перебував у партизанському загоні в лісі, а пізніше пішов на
фронт.
Окупанти грабували жителів села. Відбирали худобу, курей, свиней.
Цю живність різали, харчувалися нею і відправляли на німецький
фронт. На місці колгоспу був створений „громадський двір”, куди німці
кожного дня зганяли жителів села на різні роботи. За роботу німці
нічого не платили. В селі було 5 поліцаїв і 1 староста Беденко
(Стригун) Григорій Филимонович. Вони давали вказівки про роботу,
вказували німцям на комуністів села.
Та ні терор, ні залякування не могли скорити місцевих жителів.
Багато їх вступило до партизанських загонів ім. Суворова, ім.
Дзержинського, „За Батьківщину”, „За Перемогу”, до загону ім.
Сталіна та інших, що базувалися поблизу Чигирина в Холодному Яру.

45.

Страшною трагедією для українського народу стало масове
примусове вивезення українців на каторжні роботи до Німеччини.
По різному склалася їх доля. Окремим з них довелося пройти і
виснажливу роботу на промислових підприємствах, і страшні
концентраційні табори. У 1945 році з Німеччини повернувся в село
31 остарбайтер.
Відвагу і героїзм виявляли жителі
села Галаганівка на фронтах Другої
світової війни. Зокрема, наш родич
та
земляк
Литвиненко
Іван
Прохорович, який 28 червня 1944
р. здійснив героїчний вчинок –
повторив подвиг Миколи Гастелло.
Розгорнувся бій. Мотор літака,
яким
керував
Литвиненко,
задимівся. Експерти вважають, що
з такими поломками можна було
посадити штурмовик за лінією
фронту, але Литвиненко приймає
інше рішення.
Він направив свій літак у центр фінської зенітної батареї. "ІЛ-2"
врізався в батарею, назавжди знищивши її. Загинули і пілоти літака…
В картотеці по обліку безповоротних втрат офіцерського складу
значиться: "Лейтенант Литвиненко Іван Прохорович, 1918 р.н.,
уродженець
Кіровоградської
області,
Чигиринського
району,
льотчик 828 штурмового авіаполку 260 змішаної авіадивізії
виключений зі списків офіцерського складу, наказом ГУК НКО
№03445 від 3.11.44 р. як такий, що пропав безвісти 29.6.44 р.".

46.

У червні 2015 р., в ході проведення Всеросійської Вахти пам'яті, на
околиці лісу, біля колишнього села Коппа Олонецького району республіки
Карелія, було знайдено уламки літака ІЛ-2. По уламку двигуна на
вцілілому номеру мотора було встановлено, що цей літак належав 828
ШАП і 29 червня 1944 р. він не повернувся з бойового завдання. Було
встановлено імена екіпажу – лейтенант Литвиненко і сержант Капустін.
В центрі села знаходиться обеліск Слави, на якому увіковічена пам’ять
про 142 загиблих у Другій світовій війні жителів села.

47.

Тяжкі, дуже тяжкі, були наслідки тимчасової окупації і Великої
Вітчизняної війни. Рідко яка сім’я в селі не оплакувала чоловіка, батька,
сина, брата. Було вбито майже все працездатне чоловіче населення,
багато повернулося з війни пораненими і покаліченими; багато
залишилося вдов, а ще більше сиріт. Залишили німці після себе
грубість, розпусту, крадіжки, попа і церкву. Якщо до Великої
Вітчизняної війни поява незаконороджених дітей (байстрюків) було
дуже рідкісним явищем, то після цієї війни кількість їх досягла 35-41 %
від усіх дітей.
Всі тяготи в сільському господарстві в час війни лягли на плечі
жінок. Ні тракторів, ні іншої сільськогосподарської техніки, ні коней не
залишилося. Жінки орали, сіяли, косили, молотили, виконували всі
державні зобов’язання. Як тяглову силу використовували корів, що в
незначній кількості де-не-де залишилися.
Поволі відроджувалася господарство в колгоспах. Після закінчення
війни держава заліковувала рани війни, відродилася промисловість,
транспорт, сільське господарство. Економічне життя в селі повільно
відновлювалось, з’явилась у колгоспах с/г техніка, кадри. Починаючи з
1965 року колгоспники похилого віку одержують державну пенсію.

48.

49.

7 січня 1954 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР утворена
Черкаська область. Таким чином, відповідно до положень Указу “Про
утворення у складі Української РСР Черкаської області” до складу
Черкаської області увійшли:
– з Київської області: 3 міста обласного підпорядкування – Черкаси,
Умань, Сміла та райони – Бабанський, Букський, Вільшанський,
Городищенський, Жашківський, Звенигородський, Канівський, Катеринопільський, Корсунь-Шевченківський, Ладиженський, Лисянський, Ма-
ньківський, Мокро-Калигірський, Ротмистрівський, Смілянський, Тальнівський, Уманський, Христинівський, Черкаський і Шполянський (у
їхніх адміністративних межах на той час);
– з Полтавської області: Гельмязівський, Драбівський, Золотоніський,
Іркліївський, Шрамківський і Чорнобаївський райони;
– з Кіровоградської області: Златопільський і Кам’янський;
– з Вінницької області: Монастирищенський район.
Центром області визначено місто Черкаси.
На час утворення Черкаська область охоплювала 29 районів і 3 міста
обласного підпорядкування. Через деякий час до складу Черкаської
області із Кіровоградської передано Чигиринський район. У складі
області тоді було ще 12 міст, 19 селищ міського типу, а всього 815
населених пунктів, підпорядкованих 453 міським, селищним і сільським
радам.
Загальна площа області на той час становила 21,1 тис. кв. км.
Чисельність населення – 1 млн 497 тис. осіб, з них переважна більшість
проживала в сільській місцевості – 1 млн 236 тис. (82,6%). Серед
населення новоутвореної області українці становили 93,9%, росіяни –
4,5%, євреї – 0,9%, білоруси – 0,3%, поляки – 0,1%. Усього на Черкащині
тоді проживали представники 49 національностей. Основу економіки

50.

області складало сільське господарство.

51.

УСЕ МОЄ, ВСЕ ЗВЕТЬСЯ УКРАЇНА
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за
диво,–
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

52.

24 серпня 1991 року на позачерговому засіданні Верховна Рада УРСР
ухвалила Акт проголошення незалежності України, зазначивши у ньому, що
продовжується тисячолітня традиція державотворення в Україні, яка має
право на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими
міжнародно-правовими документами.
01 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі українці
підтвердили своє прагнення жити в незалежній державі, зробивши її
незворотнім фактом історії.

53.

Мій Чигирин! До тебе серцем лину,
Куди б мене не повели путі.
Я – колосок твій, я – твоя краплина.
Ти, наче зірка, світиш у житті.
Козацький край – як мамина
світлиця.
В зачаруванні тясминських осонь.
Хто родом із гетьманської столиці,
Несе в душі тепло її долонь.
З твоїх джерел черпаю я натхнення.
Тебе не зраджу, доки буду жить!
Повір мені: це щире одкровення
Для мене, може, найсвятіша мить.
Куди б не йшов, з тобою щохвилини
У злеті дум і росяних стежин…
Моя розрадо, батьку Чигирине,
Лечу до тебе, мов додому син.
З віків – років мій край орлиний
–В суцвітті слави України.
Благословенний і єдиний,
Мій Чигирине, Чигирине !

54.

Нова школа,збудована
в с.Галаганівка, 1991р.

55.

НАШ РІД - НАША СИЛА
І засміялась провесінь: — Пора! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом —
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра —
усі ідуть за часом, як за плугом.
За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
вони уже в тумані — як туман —
усі вже йдуть за часом, як за плугом.
Яка важка у вічності хода! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода —
невже і я іду вже, як за плугом?!
І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Невже і я в тумані — як туман —
і я вже йду за часом, як за плугом?..

56.

Дослідження родоводу — це не просто пошук дат та імен. Це відкриття
справжніх людських історій: про працю, надію, втрати, любов і віру в
майбутнє. Це ніби подорож у часі, де кожен знайдений документ, стара
фотографія чи спогад рідних відкриває нову сторінку сімейної історії. Це як
складати великий пазл, де кожне ім’я додає новий шматочок до картини
вашої сімейної історії. Досліджуючи свій родовід, ми повертаємо до життя
історії людей, без яких нас просто не існувало б. Кожне знайдене ім’я — це
ще один голос із минулого, який нагадує нам, звідки ми.
Кожен із нас — це продовження довгого ланцюжка людей, які жили,
мріяли, боролися й передали нам частинку себе. За нами стоять десятки
поколінь людей, які передали нам не лише прізвище, а й характер, традиції
та життєву силу. Їхні історії — це коріння, з якого виростає наше
сьогодення. Можливо, серед наших предків були майстри, воїни,
мандрівники або люди, які змінили долю своєї громади. А можливо,
найбільша їхня спадщина — це цінності й сила, які вони передали вам.
Пам’ять про предків — це міст між минулим і майбутнім. І цей міст
починається з нас.
Чи знаєте ви, ким були ваші предки ? Як їх звали, яка доля їх спіткала?
Практика показує, що 90% людей насилу згадують імена своїх прабабусь і
прадідусів, і, на жаль, мало що можуть сказати про їхнє життя. А в ідеалі
людина повинна знати своїх предків до сьомого коліна!
Не дарма слово «сім’я» складається з двох складових: «Сім» і «Я».
Традиція знати і шанувати своїх предків була добре відома попереднім
поколінням і зовсім забута в наш час.
Ми втратили розуміння, навіщо це потрібно і для чого, а тому зовсім
перестали цікавитися своїм корінням. Але ж від цього залежить наше
життя! Не дарма пам’ять роду заносять саме в родове дерево. Стовбур
дерева символізує нас самих, листя – це наші діти, а коріння – предки.
А тепер уявіть, що ви виростили велике і здорове потомство і ваше

57.

дерево виглядає сильним і могутнім. Але про предків ви майже нічого не
знаєте і ніколи не цікавилися. Які корені будуть у такого дерева? Слабкі,
маленькі, мляві. У разі якщо налетів ураган вони не зможуть утримати
дерево в землі, захистити його від негоди. Точно так відбувається і в житті.
Якщо людина не цікавиться минулим і навіть не розуміє, навіщо йому
потрібно знати своїх предків, то він позбавляється допомоги і підтримки
роду, сили, яка іноді рятує цілі життя! Але просто знати – цього мало.
Якщо у людини в житті склалися погані відносини з батьками, бабусями і
дідусями, саме на цьому місці блокується надходження родової енергії.
Образи, злість, ненависть не тільки перешкоджають підживлення сили
роду, а й трансформує цю силу в негативну і руйнує. Напевно ви чули про
родові прокльони? Тому так важливо налагодити відносини з рідними
людьми, якщо вони ще живі або пробачити їх, якщо вони померли. Але це
не єдина причина, чому потрібно знати своїх предків і підтримувати з ними
добрі стосунки (навіть якщо вони померли, думаючи про них добре, ми
налагоджуємо родовий канал, по якому вони підживлюють нас енергією).
Сім поколінь людини символізують його сім енергетичних центрів –
чакр. Кожне покоління формує в нашому житті певні аспекти:
Перше покоління (я).
Друге покоління (батьки) – Формують тіло, здоров’я, передають сімейні
сценарії.
Третє покоління (бабусі і дідусі) – Відповідають за інтелект, здібності,
таланти.
Четверте покоління (прабабусі і прадідусі) – Хранителі гармонії, радості
в житті і матеріального благополуччя.
П’яте покоління (батьки прадідів) – Відповідають за безпеку в життя.
Шосте покоління (діди прадідів) – Забезпечують зв’язок з традиціями.
32 людини шостого покоління символізують 32 зуба, де кожен зуб
пов’язаний з кожним предком. Якщо у вас є проблемні зуби, варто

58.

налагодити відносини з предками, відмолити їх.
Сьоме покоління (прадіди прадідів) – Відповідають за країну, місто,
будинок, в якому ми живемо.
Якщо 64 людини розібрати по цифрам, то ось що виходить: 6 + 4 = 10 -?
1 + 0 = 1 – Знову перше покоління. Таким чином, замикається коло роду
семи поколінь.
Для того, щоб налагодити відносини зі своїм родом, перш за все,
потрібно дізнатися ім’я кожної людини, його життя і долю. А потім
потрібно прочитати молитви за кожного предка, відмолити його перед
вищими силами. У наших руках отримати підтримку свого роду,
благословення на виконання найзаповітніших бажань.
Рід — це не лише про тих, хто поруч. Частіше — про тих, кого вже не
можна обійняти. Про голоси, що стихають у пам’яті, і обличчя, які з часом
стають нечіткими, мов сни.
Іноді здається, що рід — це більше про втрату, ніж про присутність. Бо
чим старшими ми стаємо, тим більше в ньому тиші.
Та водночас рід живе в дрібницях: у звичках, у словах, у погляді в
дзеркалі. І навіть коли нікого не лишається поруч — він усе одно нікуди не
зникає.
Щоб народитися нам потрібно:
2 батьків
4 бабусі і дідусі
8 прабабусь і прадідусів
16 прапрабабусь і прапрадідусів 32 тетра бабусь і дідусів
64 пінти бабусь і дідусів 128 гекса бабусь і дідусів 512 окта - бабусь і
дідусів
Тільки за останні 11 поколінь нам потрібно 4094 предки, і все це
близько 300 років до нашого народження! Зупинись на мить і подумай...

59.

Скільки це доль, характерів, життєвих перемог і поразок. Ми повинні
відчувати вдячність і любов за всіх наших предків, бо кожен з них є в
кожному з нас!
Прізвище КЛИМЕНКО є досить поширеним в Україні і має свої
історичні корені. Воно походить від давнього слов’янського імені
Климентій або Климент, яке в свою чергу має латинське походження від
слова Clemens, що означає милостивий, лагідний. В Україні та на теренах
Східної Європи це ім'я набуло поширення ще в часи християнізації.
Прізвище КЛИМЕНКО утворилося шляхом додавання суфікса -енко,
який є типовим для українських прізвищ і вказує на належність до певного
роду або сім'ї. Такі суфікси зазвичай використовувалися для утворення
патронімічних прізвищ, тобто прізвищ, що вказують на ім'я батька. У
цьому випадку, Клименко означає син Климента або нащадок Климента.
Історія виникнення імені Климент пов’язана з римським папою
Климентом I, одним з перших християнських святих, який жив у I столітті
нашої
ери.
Його
шанували
як
мученика і святого, а його ім'я стало
популярним серед християн і згодом
поширилося по всій Європі.
На території України прізвище
Клименко могло з’явитися в середньовіччі
і
продовжувало
використовуватися в різних регіонах.
Воно є типовим для центральних та
північ-них областей України, хоча
зустрічається і в інших частинах
країни.
Величезна кількість сучасних

60.

прізвищ мають коріння часів Запорозької Січі, де й виникла вперше потреба
офіційної реєстрації великого числа козаків.
Примітно, що саме в ті часи виник звичай масово давати козакам нові
прізвища, щоб утікачів не могли розшукати їхні власники. Так, згідно з
козацькими реєстрами, складеними після Зборівської угоди 1649 року,
прізвища на "-енко" мали переважну більшість. А саме: Голопупенко,
Дубогризенко, Петренко, Василенко, Короцюпенко. У реєстрі Київського
полку 1650-го частка таких прізвищ становила 60% від усього числа.
Окремо давали прізвища, які були утворені від імен: Даниленко,
Василенко, Василевич, Клименко, Петренко, Павленко, Гавриленко,
Мусієнко, Охріменко та Овсієнко.
Люди з прізвищем КЛИМЕНКО, зазвичай, є справжніми та добрими
особами, які завжди йдуть на допомогу іншим. Вони можуть мати
тенденцію до лідерства та вміло керувати людьми, завдяки своїй
врівноваженості і чуйності. Прізвище КЛИМЕНКО налічує 38 483 носіїв та
є 22 у рейтингу найбільш поширених в Україні. Найбільше людей з таким
прізвищем проживає у Києві, Дніпрі та Харкові.

61.

62.

У минулому за реєстрацією народжуваності і смертності населення
слідкувала церква. Приходські священики вели три книги – книгу
народжень, смертей і шлюбів. Фактично священик прирівнювався до
державного чиновника, адже держава делегувала йому обов’язок вести
облік підопічної йому парафії.
Перші метричні книги на українських теренах датуються кінцем XVI
ст. У Російській імперії, до складу якої входила найбільша частина
українських земель, церковний облік православного населення розпочався
у 1702 р., згідно з наказом імператора Петра І «О подаче в Патриарший
духовный приказ приходскими священниками еженедельных сведений о
тех, кто родились и умерли». У 1722 р. додаток до «Духовного
регламента» встановлював обов’язкове ведення метричних книг на всій
території Російської імперії.
У 1724 р. Синод розробив форму метричних книг, яка складалася з
трьох частин, до яких заносилися відомості про хрещення, вінчання та
відспівування людини. Система оформлення записів у метричних книгах
складалася поступово. Тільки у 1806 р. з’явилися друковані форми для
ведення метричних книг, а остаточний формуляр та вимоги до
оформлення метричних записів були затвердженні у 1838 р.
Класичний запис про хрещення дитини містить повну дату його
народження та хрещення, місце мешкання, суспільний стан, чин,
професію, прізвище, ім’я та по батькові батька та ім’я та по батькові
матері (у православних прізвище матері за звичай не вказується),
віросповідання та законність шлюбу, місце мешкання, чин, соціальний
стан, професію, ім’я, по батькові та прізвище хрещених (восприємників),
імена священика та причта, що здійснили таїнство, та відмітку у випадку
видання дублікату свідоцтва.

63.

Запис про вінчання сповіщає повну дату здійснення таїнства, місце
мешкання, соціальний стан, ім’я, по батькові та прізвище із зазначенням
кількості років, віросповідання та кількості шлюбів для наречених (для
нареченої вказується ім’я батька, а у разі попереднього шлюбу – прізвище
попереднього чоловіка), місце мешкання, соціальний стан, чин, професію,
чин, ім’я, по батькові та прізвище поручителів, імена священика та
причта, які здійснили таїнство.
Запис про відспівування містить такі відомості: повна дати смерті,
відспівування та поховання, місце мешкання, соціальний стан, чин, ім’я,
по батькові та прізвище померлого (для дітей – зазначався батько чи мати,
для жінок – статус чоловіка), причина смерті, кількість років померлого,
імена священика та причту, які здійснили обряд поховання, та місце
поховання.
Метричні книги зберігалися безпосередньо у церквах, де відбувалося
таїнство та здійснювався реєстраційний запис. Священики були повинні
раз на рік робити копії з метричних книг та надсилати їх до відповідних
органів: православні – до консисторій, іудеї – до рабинатів, католики – до
деканатів.
Метричні
книги
Іоанно-Богословська
церква,
с.
Галаганівка
Олександрійського повіту Херсонська єпархія знаходяться в ДАЧО (лише
частина), більш ранні метричні книги – ДАОО (Державному архіві
Одеської області).
ДА Одеської області
Метрична книга: 1786: ф. 37 оп. 3 д. 11 лл. 252-255; 1787: ф. 37 оп. 3 д. 14
лл. 255-258; 1788: ф. 37 оп. 3 д. 19 лл. 293-298; 1789: ф. 37 оп. 3 д. 21 лл.
294-297; 1790: ф. 37 оп. 3 д. 24 лл. 270-275; 1791: ф. 37 оп. 3 д. 27 лл. 333336; 1792: ф. 37 оп. 3 д. 30 лл. 288-293; 1793: ф. 37 оп. 3 д. 41 лл. 268-271;
1794: ф. 37 оп. 3 д. 48 лл. 349-354; 1795: ф. 37 оп. 3 д. 49 лл. 310-313; 1796:
ф. 37 оп. 3 д. 55 лл. 364-367;

64.

1797 год 1798: 1799: ф. 37 оп. 3 д. 70 лл. 713-716; 1800: ф. 37 оп. 3 д. 78 лл.
750-755;1801: ф. 37 оп. 3 д. 82 лл. 846-850; 1802: ф. 37 оп. 3 д. 86 лл. 356-
362; 1803: ф. 37 оп. 3 д. 91 лл. 349-354; 1804: ф. 37 оп. 3 д. 98 лл. 361-366;
1805: ф. 37 оп. 3 д. 106 лл. 357-366; 1806: ф. 37 оп. 3 д. 113 лл. 410-417;
1807: ф. 37 оп. 3 д. 123 лл. 577-590; 1808: ф. 37 оп. 3 д. 127 лл. 579-590;
1809: ф. 37 оп. 3 д. 135 лл. 677-686; 1810: ф. 37 оп. 3 д. 141 лл. 602-611;
1811: ф. 37 оп. 3 д. 148 лл. 590-599; 1812 год 1813 год 1814: ф. 37 оп. 3 д.
164 лл. 559-571; 1815: ф. 37 оп. 3 д. 177 лл. 548-569; 1816: ф. 37 оп. 3 д. 184
лл. 605-614; 1817: ф. 37 оп. 3 д. 192-1 лл. 123-130;
ДА Черкаської області
Народження: 1879: ф.931, оп.1, спр.2982; 1881-1884: ф.931, оп.1, спр.2986;
1886: ф.931, оп.1, спр.2986; 1888: ф.931, оп.1, спр.2986; 1889: ф.931, оп.1,
спр.2989; 1890-1892: ф.931, оп.1, спр.2991; 1894-1895: ф.931, оп.1,
спр.2991; 1897-1899: ф.931, оп.1, спр.2997; 1900-1903: ф.931, оп.1,
спр.3000; 1905: ф.931, оп.1, спр.3000; 1908-1911: ф.931, оп.1, спр.3005;
1912-1914: ф.931, оп.1, спр.3008; 1916: ф.931, оп.1, спр.3008
Шлюб: 1879: ф.931, оп.1, спр.2982; 1881-1884: ф.931, оп.1, спр.2986; 1886:
ф.931, оп.1, спр.2986; 1890-1891: ф.931, оп.1, спр.2991; 1894: ф.931, оп.1,
спр.2991; 1897-1899: ф.931, оп.1, спр.2997; 1900-1903: ф.931, оп.1,
спр.3000; 1905: ф.931, оп.1, спр.3000; 1908-1911: ф.931, оп.1, спр.3005;
1912-1914: ф.931, оп.1, спр.3008; 1916: ф.931, оп.1, спр.3008
Смерть: 1879: ф.931, оп.1, спр.2982; 1881-01.1893: ф.931, оп.1, спр.2986;
1884: ф.931, оп.1, спр.2986; 1888: ф.931, оп.1, спр.2986; 1890-1892: ф.931,
оп.1, спр.2991; 1894-1895: ф.931, оп.1, спр.2991; 1897-1899: ф.931, оп.1,
спр.2997; 1900-1903: ф.931, оп.1, спр.3000; 1905: ф.931, оп.1, спр.3000;
1908-1911: ф.931, оп.1, спр.3005; 1912-1914: ф.931, оп.1, спр.3008; 1916:
ф.931, оп.1, спр.3008

65.

Декретом ВУЦВК і РНК УСРР від 20 лютого 1919 р. реєстрацію актів
громадянського стану було передано до компетенції держави. У 1919 р.
циркулярами НКВС та Головархіву всі метричні книги, починаючи з 1863 р.
передано до відділень РАЦС, а інші – у ведення губернських уповноважених
Головархіву.
У 1929 р. для РАЦСів було встановлено 75-річний термін зберігання
метричних книг. Ці матеріали обмежені у використанні. Зараз до архівів уже
передано записи РАЦС 1919–1938 рр.